Два обличчя помсти

6. Колишній однокласник

Соломія

Я впізнаю Гришині кроки ще до того, як він говорить. Він ходить інакше, ніж усі. Не поспішає, але й не вагається. Наче завжди знає, куди йде — навіть якщо життя давно пішло не туди.

— Ти знову раніше, — каже він, сідаючи навпроти. Я усміхаюся. Тут, у маленькій кав’ярні біля парку, я завжди приходжу раніше. Бо люблю слухати, як дзенькає посуд, як хтось тихо сміється, як кавомашина видихає пару. Тут світ простіший. Без криків. Без наказів.

— Я не люблю запізнюватися, — відповідаю.

— Ти не любиш чекати, — поправляє він. Знизую плечима. Можливо, він має рацію. Я чекаю все життя — і, мабуть, втомилася.

Гриша мовчить кілька секунд. Я відчуваю, як він дивиться на мене. Його погляд я теж знаю — він завжди трохи довший, ніж потрібно. Наче він намагається побачити більше, ніж я дозволяю.

— Ти якась інша сьогодні, — каже він нарешті. Я опускаю пальці на край чашки. Кераміка тепла. Це заспокоює.

— Усі колись стають іншими, — кажу я.

— Не так, — він хитає головою. — У тобі… з’явився рух. Ти не стоїш.

Я мовчу. Бо не знаю, як це пояснити. Як сказати словами те, що живе десь під шкірою, між ребрами, у диханні.

— Гришо… — починаю я й одразу замовкаю. Він напружується. Я чую це в тому, як він змінює позу, як кладе руки на стіл.

— Що? — питає. — Мені здається… — я знову зупиняюся. — Мені здається, я закохалася.

Слова падають між нами, як щось крихке. Я майже чую, як вони торкаються поверхні столу й можуть розбитися. Гриша мовчить. Довго. Занадто довго.

— У кого? — питає він нарешті. Я усміхаюся. Нервово. Беззахисно.

— Це важливо? — питаю я.

— Так, — різко каже він. — Для мене — так. Я вдихаю глибше.

— У чоловіка, — кажу я. — Якого… я недавно зустріла. — Недавно, — повторює він.

— Зрозуміло. Його голос стає холоднішим. Не злим. Стриманим. Таким, яким він буває, коли боїться показати справжні емоції.

— Він хороший, — додаю я швидко. — Уважний. Він слухає.

— Всі слухають на початку, — каже Гриша.

— Ні, — я заперечую. — Він слухає інакше. Він… не дивиться на мене, як на проблему.

Це виривається занадто відверто. Я замовкаю. Гриша стискає губи.

— У домі Сосновських важко не почуватися проблемою, — каже він.

— Ти знаєш, я не люблю про це, — тихо кажу я.

— Я знаю, — відповідає він. — Але це не означає, що це не правда.

Ми мовчимо. За сусіднім столиком хтось сміється. Дзвенить ложка. Світ продовжує жити, ніби нічого важливого не відбувається.

— Це той бізнесмен? — питає він раптом.

Я завмираю.

— Який? — питаю, хоча знаю, про кого він.

— Той, що приходить до них останнім часом, — каже Гриша. — Про якого Софія говорить із дивною напругою. Я не відповідаю одразу. Але мовчання — теж відповідь.

— Ти серйозно? — він нахиляється ближче. — Соломіє…

— Я знаю, як це звучить, — кажу я. — Але він добрий до мене.

— Добрий — не означає безпечний, — різко каже він. — Ти його не знаєш.

— А ти знаєш? — перебиває він. Я не маю відповіді. — Він дивиться на тебе так, як дивляться люди, що щось приховують, — продовжує Гриша. — Я бачив таких. Вони завжди здаються правильними.

— Ти ревнуєш, — кажу я тихо.

Він завмирає.

— Так, — каже через секунду. — Ревную.

Це зізнання звучить просто. Без пафосу. Без спроби виправдатися. — Я знаю тебе все життя, Соломіє, — каже він. — Я бачив, як тебе ламали. Як ти мовчала. Як ти вчилася не просити. І тепер з’являється якийсь чоловік — і ти світишся. Мені страшно.

Моє серце стискається.

— Мені теж, — кажу я.

Він мовчить довго. Потім зітхає.

— Софія поквапилася, — каже він раптом.

— У чому? — питаю.

— У шлюбі, — каже Гриша. — Вона ніколи не вміла чекати. Вона завжди хапалася за перше, що давало їй відчуття контролю.

Я мовчу. Це небезпечна тема.

— І цей твій Макар… — він робить паузу. — Він не просто так поруч із нею. І не просто так поруч із тобою.

— Ти думаєш, він грає? — питаю.

— Я думаю, — повільно каже Гриша, — що ти не маєш бути частиною чиєїсь гри.

Я стискаю чашку міцніше.

— А якщо я вперше в житті хочу ризикнути? — питаю. Він опускає погляд.