6. Старі ревнощі

Макар 

Я приїжджаю до будинку Сосновських під діловим приводом. Це зручно. Завжди зручно ховатися за паперами, цифрами, можливими інвестиціями. Успішний бізнесмен має право з’являтися без пояснень. Йому не ставлять зайвих питань — лише посміхаються й намагаються вгадати, скільки він коштує. Я знаю, навіщо я тут насправді. Я хочу побачити Софію. Це імпульс, який я не контролюю. Я можу контролювати угоди, ринки, людей. Але не цей дивний, майже фізичний потяг, що тягне мене в минуле кожного разу, коли я думаю про неї. Про її голос. Про її ходу. Про те, як вона дивиться — так, ніби завжди щось приховує. Олександр Сосновський зустрічає мене в холі. Як завжди — зверхній, холодний, із посмішкою, що не торкається очей.

— Макаре, — каже він. — Радію, що ви знайшли час.

— Для перспективних людей — завжди, — відповідаю я. Ми обмінюємося кількома фразами. Він говорить про бізнес. Я слухаю. Киваю. Усміхаюся в потрібних місцях. Усе це — автоматично. Я дивлюся на сходи. Чомусь саме туди.

— Софія мала б підійти, — між іншим, каже Сосновський. — Вона сьогодні вдома.

Моє серце робить зайвий удар. Непотрібний. Невчасний.

— Я не проти, — кажу спокійно. — Можливо, вона зацікавиться проєктом.

— Їй зараз більше цікаві світські речі, — фиркає він. — Але… побачимо.

Він відходить на дзвінок. Я залишаюся сам у холі. І саме тоді чую кроки. Нерівні. Обережні. Я впізнаю їх одразу, хоча не повинен. Я не планував цієї зустрічі. Соломія. Вона спускається сходами повільно, тримаючись за поручень. Її пальці ковзають по дереву — впевнено, майже ніжно. Вона зосереджена. Уся — в русі, у відчуттях. Вона не бачить мене. І я раптом ловлю себе на тому, що не хочу, аби вона бачила. Хочу подивитися ще секунду — без її усмішки, без слів, без ролей.

Вона робить крок. І ще один. Її нога зісковзує. Я бачу це миттєво — зміну в її тілі, напругу, різкий зсув рівноваги. Чую короткий вдих. Час ніби розтягується. Я рухаюся швидше, ніж думаю. Роблю крок уперед, хапаю її за талію, другою рукою перехоплюю плече. Її тіло падає не вниз — у мене. Вона здригається.

— Тихо, — кажу я низько. — Я тримаю.

Її пальці впиваються в мою куртку. Вона дихає швидко. Я відчуваю кожен її вдих. Її вага — легка, але справжня. Її тепло — несподіване.

— Макар? — тихо питає вона.

— Я, — відповідаю.

Вона завмирає. Наче перевіряє, чи це не помилка. Її долоня повільно ковзає по моїй руці — несвідомо, обережно. І я відчуваю це так гостро, ніби дотик — по відкритому нерву.

— Ти впала, — кажу я. — Але я встиг.

— Я… дякую, — її голос тремтить.

Я не відпускаю її одразу. Даю час. Даю їй відчути підлогу під ногами. Даю собі — кілька зайвих секунд.

— Ти не поранилася? — питаю.

— Ні… здається, ні. Вона робить крок назад. Обережно. Але не повністю віддаляється. Між нами залишається щось невидиме — напруга, тепло, незручна близькість.

— Ти сьогодні раніше, — каже вона.

— У мене зустріч із твоїм… — я роблю паузу, — дядьком.

— Зрозуміло, — відповідає вона тихо. Її голос змінюється. Стає закритішим. Я знаю цей звук. Знаю, що тут — інший світ. Не для мене.

— А ти куди? — питаю.

— До бібліотеки, — каже вона. — Софія попросила принести їй книгу.

Я стискаю щелепу.

— Я можу провести, — кажу автоматично.

— Я знаю дорогу, — відповідає вона, і в цьому немає різкості. Лише звичка бути самостійною.

— Знаю, — кажу. — Але… сходи сьогодні проти тебе. Вона усміхається. Невпевнено. Але щиро.

— Гаразд, — каже. — Якщо тобі не складно.

Ми йдемо разом. Повільно. Я трохи позаду, але досить близько, щоб у разі чого зловити знову. І ця думка дивно мені подобається. Приємно мати владу над кимось. Навіть у такій формі.

— Ти сьогодні серйозний, — каже вона раптом.

— Я завжди серйозний, — відповідаю.

— Ні, — вона хитає головою. — Зазвичай ти… м’якший. Я зупиняюся.

— Це погано? — питаю.

— Ні, — каже вона швидко. — Просто ти… інший.

І знову це слово. Інший. Вона не знає, наскільки влучає. Ми підходимо до дверей бібліотеки. Вона зупиняється. — Дякую, що допоміг, — каже вона. — І за сходи. І за… вчора. Я знаю, про що вона.

— Ти заслуговуєш на більше, — кажу. Це виривається з мене несподівано. Надто невчасно. Вона мовчить. Потім усміхається — трохи сумно.

— Ти теж, — каже вона.

Соломія заходить у бібліотеку. Двері тихо зачиняються. Я залишаюся стояти. І тільки тепер розумію: я прийшов сюди заради Софії. Але знову знайшов Соломію. І це починає руйнувати мій план швидше, ніж будь-яка помилка. Але я не маю помилятися. Я маю знищити їх всіх. Змусити страждати. Й сліпа наївна дівчина тільки інструмент. Її падіння я зловив тілом. А своє — вже ні....