5. Бути собою.

Соломія

Сад — єдине місце в цьому домі, де я можу дихати.

Я виходжу сюди тоді, коли відчуваю, що стіни стискаються. Коли голоси стають надто гучними, а повітря — надто важким. Тут інакше. Тут земля м’яка під ногами, тут дерева не вимагають пояснень.

Я йду повільно, рахуючи кроки, торкаючись пальцями кори. Я знаю цей сад напам’ять. Де троянди з колючками, які завжди чіпляють поділ. Де лавка під старою яблунею, на якій ніхто ніколи не сидить. Мій простір. Моє мовчазне укриття.

Листя шелестить над головою. Вітер приносить запах вологи й трави. Я вдихаю глибше. Тут я не прислуга. Не тінь. Тут я просто людина, яка йде.

— Ти завжди ходиш так, ніби знаєш, куди саме йдеш.

Голос з’являється несподівано, але не лякає. Він не ріже повітря, не вривається. Він просто стає поруч.

Я зупиняюся.

— Я знаю, — відповідаю я. — Я тут давно.

— Це відчувається, — каже Макар.

Я чую, як він стає поруч. Не надто близько. Достатньо, щоб я відчувала його присутність — тепло, спокій, рівновагу.

— Я не заважаю? — питає він.

— Ні, — відповідаю я одразу. — Сад великий.

— Але ти в ньому — як центр, — каже він. — Інші місця ніби другорядні.

Я усміхаюся. Він не бачить цього, але, здається, знає.

— Ти красиво говориш, — кажу я.

— Ти красиво слухаєш, — відповідає він.

Ми йдемо поруч. Повільно. Наші кроки синхронні, і це дивує. Я зазвичай підлаштовуюся під інших. З ним — не потрібно.

— Ти любиш тишу? — питає він.

— Вона чесна, — відповідаю я. — У ній немає фальші.

— Але є багато думок, — додає він.

— Так, — кажу я. — Іноді надто багато.

— А які тобі подобаються? — питає він. — Думки.

Я задумуюся.

— Ті, що не тиснуть, — кажу я. — Ті, що дозволяють бути.

Він мовчить кілька секунд.

— Рідкісна відповідь, — каже він нарешті. — Люди зазвичай говорять про мрії, страхи, плани. А ти — про простір.

— Бо його мало, — відповідаю я.

Я чую, як він видихає. Наче зрозумів більше, ніж я сказала.

— Ти багато читаєш, — каже він.

— Ти здогадався по моїх паузах? — усміхаюся я.

— По тому, як ти добираєш слова, — відповідає він. — Вони в тебе… навчені мовчати між рядками.

Ми зупиняємося біля яблуні. Я торкаюся лавки, сідаю. Він сідає поруч. Не торкається. Але я відчуваю його присутність — як тепло від каменю, що нагрівся на сонці.

— Про що ти читаєш? — питає він.

— Про людей, — відповідаю я. — Про те, чому вони роблять боляче. І чому іноді — ні.

— І знаходиш відповіді? — питає він.

— Рідко, — кажу я чесно. — Але знаходжу співчуття.

— Це більше, ніж відповіді, — каже він.

Вітер рухає листя. Я слухаю сад і його голос.

— А ти? — питаю я. — Про що думаєш ти?

Він не відповідає одразу.

— Про вибір, — каже він нарешті. — Про те, як легко ним зрадити себе.

Я відчуваю, як щось у мені відгукується. Ніби його слова торкнулися старої рани.

— Ти теж відчуваєш, що іноді живеш не своє життя? — питаю я тихо.

— Частіше, ніж хотів би, — відповідає він.

Я повертаю голову в його бік. Я не бачу його обличчя, але уявляю — серйозне, зосереджене. Людина, яка звикла тримати себе.

— Ти інший, — кажу я.

— Чим? — питає він.

— Ти не намагаєшся мене виправити, — відповідаю я. — Не говориш, як краще. Не шкодуєш.

— Бо мені здається, що тобі не потрібна жалість, — каже він. — Тобі потрібна повага.

Я ковтаю. Це слово тут звучить майже заборонено.

— Ти змушуєш мене почуватися… — я зупиняюся.

— Як? — м’яко підказує він.

— Не зайвою, — кажу я.

Тиша між нами стає густою, але не важкою.

— Це важливо, — каже він.

— Для мене — так, — відповідаю я.

Він сміється тихо. Не глузливо. По-справжньому.

— Ти дуже розумна, Соломіє.

— Я просто багато слухаю, — кажу я.

— Це і є розум, — відповідає він.

Я відчуваю, як мої щоки теплішають. Я не звикла до компліментів, які не мають зворотного боку.

— Тобі не холодно? — питає він раптом.

— Ні, — кажу я. — Поруч з тобою… тепло.

Я не одразу розумію, що сказала це вголос. Але не шкодую.

Він не відповідає. Але я відчуваю, як він трохи наближається. Не торкається. Просто ближче.

— Мені подобається з тобою говорити, — каже він тихо.

— Мені теж, — відповідаю я.

Ми сидимо так ще трохи. Без поспіху. Без ролей. Просто двоє людей у саду.

Коли я встаю, він підводиться разом зі мною.

— Я проведу тебе, — каже він.

— Я знаю дорогу, — відповідаю я.

— Я знаю, — каже він. — Але все одно.

І ми йдемо. Поруч. Рівно.

Я не знаю, що він задумав. Я не підозрюю про плани.
Я знаю тільки одне:
мені добре.

І це лякає мене більше, ніж будь-яка темрява.

Бо світло — завжди ризик.

Ми ще трохи сидимо в саду і я вирішую повернутися до своєї кімнати. 
Я відчуваю будинок ще до того, як торкаюся порога.

Повітря тут інше — важче, холодніше. Воно завжди змінюється, щойно я заходжу всередину. Ніби стіни знають, хто я, і не дозволяють забути.

Макар поруч. Я знаю це без слів. Його кроки рівні, спокійні. Він не поспішає, не тягне мене за собою, не підганяє. Просто йде поруч, залишаючи мені простір.

— Тут сходинка, — тихо каже він.
І його рука торкається моєї.
Лише пальці. Ледь помітно. Але я відчуваю це так чітко, ніби хтось увімкнув світло всередині мене. Його дотик теплий, упевнений, не власницький. Він не хапає. Він пропонує опору.

Я кладу долоню на його руку.

Мені приємно. Настільки, що я майже соромлюся цього відчуття. Я звикла триматися сама. Рахувати кроки. Бути обережною. А зараз — дозволяю.

— Дякую, — кажу  тихо.

— Завжди, будь ласка, — відповідає він.

Це слово звучить небезпечно.

Ми заходимо в хол. Я чую, як зачиняються двері. Глухий звук — наче кришка. Я напружуюся автоматично.

— Соломія, — чую знайомий голос.

Маркіян.