4. Дім де не чують...

Соломія

Я живу в цьому домі так довго, що іноді забуваю: колись у мене було інше життя.
Не тут.
Не між холодними стінами, які знають мої кроки краще, ніж чиїсь обійми.

Я прокидаюся ще до світанку. Завжди. Бо дім не любить, коли я сплю довше, ніж дозволено. Він скрипить, дихає, нагадує — я тут не господиня. Я — безплатний додаток.

Моя рука шукає край ліжка. Дерево холодне. Простирадло тонке. Я знаю кожну складку, кожну подряпину на спинці. Ця кімната — не моя. Вона просто місце, де мені дозволили бути.

Колись я прокидалася від голосу мами. Вона торкалася мого волосся й казала, що світ можна відчути серцем.
Потім був гуркіт.
Скло.
Запах бензину й дощу.
І тиша, яка не має кольору.

Мені сказали, що це була аварія.
Мені багато чого казали. Але я не пам'ятала. Бо була також в тій машині. Й через шок втратила спогади про аварію. Й не тільки спогади...а й зір.

Сосновські взяли мене до себе після похорону. Я пам’ятаю руки Софіїної матері — холодні, правильні, без тепла. Пам’ятаю голос Олександра — рівний, владний.
«Ми подбаємо про тебе», — сказали вони.

Я була вдячна.
Мене навчили бути вдячною.

Тепер я спускаюся на кухню, рахуючи кроки. Третя сходинка скрипить. Сьома — трохи нижча. Я не помиляюся. Помилки тут не прощають.

— Швидше, — каже голос, ще до того, як я встигаю сказати «доброго ранку».

Олександр Сосновський завжди з’являється раніше, ніж потрібно. Ніби чекає, щоб перевірити — чи я на місці. Чи я пам’ятаю, ким є.

— Принеси сніданок, — додає він. — І не забудь протерти підлогу в холі. Учора там було брудно.

— Добре, — кажу.

Я завжди кажу це слово. Воно безпечне. Воно не викликає злості.

Кухня велика. Холодна. Запах кави тут завжди різкий — ніби хтось навмисно хоче, щоб я пам’ятала: це не мій дім, але я маю знати його запахи. Я навчилася робити все. Наощуп.

Я поводжуся обережно. Пальці давно навчилися бути точними. Я наливаю каву. Ставлю чашку рівно туди, де вона завжди стоїть. Якщо помилюся на сантиметр — це буде помітно.

Софія з’являється пізніше. Її кроки легкі, впевнені. Вона не боїться будинку. Він її слухається.

— Соломіє, — каже вона, — сьогодні посидиш з Авророю. У мене зустріч.

— Добре, — відповідаю.

Аврора — єдина причина, чому я ще тут.
Вона — тепла. Добра.

Їй скоро шість. Вона не боїться моєї сліпоти. Вона кладе свою маленьку долоню в мою руку так, ніби це найприродніше у світі.

— Ти знову пахнеш яблуками, — каже вона мені.

— Тобі подобається? — питаю.

— Так. Ти пахнеш домом.

Я ковтаю.
Діти бачать те, що дорослі ховають.

Після сніданку я прибираю. Хол. Кабінет. Сходи. Пил завжди повертається швидше, ніж спокій. Я нахиляюся, відчуваю, як ниють коліна. Я не скаржуся. Скарги — розкіш. Й хоча в будинку є прислуга — Сосновські ніби навмисно знущаються з мене.

Коли з’являється Маркіян, повітря змінюється.
Він завжди пахне дорогим одеколоном і злістю.

— Гей, — каже він, —  витри мої черевики.

Я завмираю.
Я знаю, що він має на увазі.

— Вибачте, — кажу я, — але я зараз зайнята.

Це моя помилка.
Я не мала цього говорити.

— Що? — він сміється. — Ти чула?

— Я… — починаю.

— Ти тут не для того, щоб мати власну думку, — перебиває він.

Я стою рівно. Серце б’ється голосно. Я не бачу, але відчуваю, як він наближається.

— Нахились, — каже він.

— Ні, — відповідаю  тихо.

Це слово виривається саме. Я не планувала його. Воно просто… є.

Удар не сильний.
Але принизливий.

Він штовхає мене ногою в живіт сильно. Я втрачаю рівновагу, відступаю, натикаюся на стіну. Повітря виходить з легень різко.

— Ти забула своє місце, — каже він холодно. — Ще раз — і я нагадаю.

Я не плачу.
Я вчуся триматися.

— Маркіяне, — голос Софії. — Поводься пристойно.

— Та вона ж ніхто, — відмахується він. — Навіщо ти її жалієш?

Ніхто.
Це слово легше за повітря, але важче за камінь.

Я піднімаюся. Повільно. Обережно. Ніби нічого не сталося.

— Я піду до Аврори, — кажу.

— Іди, — відповідає Софія. — І не затримуйся.

В кімнаті Аврори, мабуть, затишно. Я це відчуваю. Повітря тут зовсім інакше. Легше. Аврора розповідає про кольори.

— Сьогодні небо було рожеве, — каже вона. — Як цукрова вата.

— А хмари? — питаю.

— Як великі коти.

Я усміхаюся.
Вона робить світ м’якшим.

Аврора сідає поруч зі мною. Я допомагаю їй читати. Вона читає вголос, а я слухаю. Її голос ще не вміє брехати.

— Ти колись підеш звідси? — питає вона раптом.

Я завмираю.

— Не знаю, — кажу чесно.

— Я б хотіла, щоб ти була зі мною завжди, — каже вона.

Я торкаюся її волосся.
— Ти сильна, Авроро.

— А ти? — питає вона.

Я не відповідаю одразу.

— Я вчуся, — кажу нарешті.

Увечері будинок знову стає важким. Сміх гостей, дзвін келихів, запах алкоголю. Дядько знову влаштував вечірку.
Я сиджу на кухні, мов тінь. Мене не помічають, поки я не зроблю щось не так.
Я слухаю.
Я живу між словами.

Коли нарешті можу повернутися до своєї кімнати, тіло болить. Але всередині — тиша. Я лягаю і думаю про Аврору. Про її руку в моїй. Про те, що колись я теж була дитиною, яка вірила в краще.

Мої батьки загинули на дорозі, але я загубилася тут.
У домі, де вдячність — це кайдани.
Де любов — слабкість.
Де мене навчили бути зручною.

Але іноді…
Іноді я відчуваю, що це не кінець.

Що десь є життя, де мене не штовхають.
Де моє «ні» має вагу.
Де я — не ніхто.

Я не знаю, як туди дістатися.
Але я знаю одне:
я ще дихаю.
І цього разу — для себе.
Добре. Нижче — продовження розділу від Соломії, у теперішньому часі. Повільне, напружене, з контрастом між зовнішнім блиском і внутрішнім приниженням. Макар присутній як тиха вісь, навколо якої змінюється повітря.