3. Вечеря з сюрпризами

  Я стою перед масивними дверима будинку Сосновського й відчуваю ту саму знайому іронію долі: шість років тому я б навіть не ступив сюди босими ногами, а сьогодні — входжу як «шанований бізнесмен», запрошений особисто. Мене пропускає охоронець, попередньо перевіривши, наче я можу винести з собою їхній мармур просто в кишені. Двері відчиняються, і теплий світ кришталевих люстр обдає мене холодною розкішшю. Все блищить, все дзвенить. Все кричить про те, що тут живе людина, яка звикла домінувати. 

— Пане Макаре! — голос господаря котиться коридором, немов вітром нахабності. Сосновський — огрядний, самовпевнений, з вічним виразом переможця, який не пам’ятає смаку поразок. — Заходьте, я радий, що ви прийняли запрошення. Сьогодні будете шанованим гостем. Звичайно "шанований". Я для нього можливість. А для себе я бачу у ньому — ціль. 

Ми тиснемо один одному руки, і він міцно тримає, надто міцно, як людина, яка оцінює міцність іншого чоловіка не словами, а силою пальців. Я відповідаю тим самим — трохи сильніше. 

Ледь помітний спалах у його очах каже, що він це запам’ятав. У вітальні вже зібрана родина. Його дружина — манірна, вишукана, але з поглядом, який здатен оцінити людину за три секунди й знайти в ній слабкості. Поруч із нею — Софія. 

Коли я бачу її, в грудях щось смикається. Вона змінилася. Стала… старшою? Стриманішою. В її позі є холодний аристократизм, якого не було в юності. Але головне — на пальці тонке золоте кільце. Заміжня. Я не маю права здригатися, але всередині мене щось коротко клацає, як обірваний дріт. Вона підносить келих до губ, погляд спокійний, майже байдужий. Складається враження, що вона навіть не помічає мого приходу. Або удає. 

— Софіє, привітай гостя, не будь кам’яною, як завжди, — бурчить Сосновський. 

— Доброго вечора, — коротко киває вона. Холод. Але не байдужість. У її очах блимає іскра — чи злості, чи збентеження. Вона не пам’ятає мене. 

Але я пам’ятаю її. Проте перш ніж я встигаю щось сказати, я бачу іншу дівчину. Вона сидить трохи осторонь, тихо, неначе світ її не торкається. Молода. Не красуня, але й не огидна. Медове волосся зібране в м’який вузол, пальці перебирають край сукні, як музичну нитку. 

Очі… напівзакриті, спрямовані трохи повз мене, з ледь відчутною молочною плівкою. Вона не бачить. Але чує кожен звук. Сосновський кидає в мій бік надмірно голосно: 

— Знайомтесь! Це Соломія. Вона донька мого молодшого брата. Живе з нами після смерті батьків. Нещасна сирітка.... 

Його слова звучать так, ніби вона — валіза на складі. Я роблю крок ближче. 

— Я Макар, — тихо кажу, щоб не налякати. Її голова повертається плавно, майже чуттєво. Вона всміхається — тепло, щиро, без фальші, якої тут повно. 

— Рада знайомству, Макаре, — каже вона так, ніби вимовляє моє ім’я вперше в житті й назавжди запам’ятовує. 

Щось у мене в грудях стискається. Її голос… чистий. Неначе не торкнутий брудом цього дому. 

— Та вона нікого нормально не бачить, але вітається ввічливо, — сміється дружина Сосновського. — Ми її вчимо манер. Хоча навряд чи це має сенс. Все одно каліка нікому не потрібна. 

Сміх. Легкий, зверхній. Я спостерігаю за Соломією — її зуби стискаються непомітно, а руки ховаються в складках сукні, ніби вона хоче стати меншою. Але жоден м’яз на обличчі не тремтить. Вона вихована витримувати удари. Спина рівна. Обличчя непорушне. 

— Досить, — м’яко каже Софія, але її тон далекий від захисту — скоріше, формальна репліка, щоб зберегти вигляд пристойності. 

Проте Соломія повертає голову в бік голосу, всміхається: 

— У мене все добре. Я не ображаюсь. 

Вона каже це так, ніби намагається переконати сама себе. А я раптом ловлю себе на думці: вона може стати ключем. До їхніх слабкостей. До їхньої сімейної тріщини. І я ненавиджу себе за те, що бачу це. Ми переходимо до столу. 

Сосновський жестом показує мені місце поруч із ним — демонстративно, щоб усі бачили, що я «почесний гість». Соломію ставлять між Софією і матір’ю — щоб «дивитися за нею», хоча по факту вони просто відсувають її з центру подій. 

— Макаре, а ваша мережа автосалонів… на скільки зараз оцінюється? — з нотками честолюбства запитує Сосновський, наливаючи собі вина так щедро, ніби це вода. 

— Достатньо, щоб інвестувати в нові напрямки, — спокійно відповідаю. — І розширити партнерські зв’язки. 

— Партнерські зв’язки — це наше все, — самовдоволено киває він. — Особливо коли людина вміє бути… вдячною. 

Погляд кусає, гострий і з прихованим підтекстом. Так він вибудовує стосунки — посмішка, за якою стоїть капкан. Я з ним граю в ту саму гру. 

— Ваш дім чудовий, — кажу рівно. 

— Мій дім? — він тріумфально посміхається. — Мій. Я все це створив. Підняв. Забезпечив. Родину, справу, ім’я. І мої діти мають продовжувати це. Погляд — на Софію. Вона стискає келих, ніби хоче його розчавити. 

— Твій чоловік сьогодні працює? — питає він її. 

— Так, — коротко киває вона. І тільки тоді він кидає на мене погляд, мов ножем під ребром: 

— Так, Софія тепер заміжня. У неї блискучий союз. Партнер перспективний, сім’я гарна, все правильно. Найбагатша сім'я у місті. До речі.