2. Запрошення у лігво

   Я не люблю публічності, не люблю дорогих залів, не люблю цього шуму, коли сотня людей сміється так, ніби все в житті складається прекрасно. Та сьогодні я тут — тому що мушу. Тому що кожен мій крок наближає мене до людини, через яку моє життя колись перетворилося на вирізаний шматок темряви. Я заходжу в виставковий центр “Aurum Hall”, який видихає холодом скла й хромованих поверхонь.

 Тут відкривають нову інвестиційну платформу — прикриття для багатьох “елегантних” схем міських бізнес-хижаків. І, звісно, тут буде він. Олександр Сосновський. Повітря пахне шампанським, дорогими парфумами й напругою. Від софітів блищить мармур, у кутах грає струнний квартет, а на всіх екранах — виблискують логотипи компаній-спонсорів. 

Я ненавиджу цей блиск, хоча тепер у мене самого його вистачає. В костюмі від Brioni, з іншим обличчям, з ім’ям, яке я носив шість років — Макар Бондар — я виглядаю так, ніби народився в цьому середовищі. Я проходжу між людьми, відчуваючи на собі їхні оцінюючі погляди. Увага мене більше не дратує — вона корисна. В ній сила, якщо вмієш керувати. Я навчився. 

— Макаре! — вигукує хтось позаду. Обертаюсь — Аркадій, власник торгівельної мережі, мій тимчасовий “партнер”. Чоловік з тими очима, що ніколи не дивляться в один бік, бо звикли шукати прибуток. — Він тут, — шепоче Аркадій, непомітно кивнувши вбік. 

Я бачу його. Стоїть біля сцени, спираючись на масивну трость, що більше нагадує скіпетр. Олександр Сосновський. Він постарів, але його постава все ще випромінює ту саму отруйну силу. Погляд хижий, губи стиснуті, весь він — мовби вирізаний із каменю, але камінь цей смердить кров’ю. 

Мої пальці стискаються в кулак. Шість років тому я б кинувся на нього одразу. Тепер — я посміхаюсь. 

— Ходімо, я тебе познайомлю, — каже Аркадій. І ми рухаємося вперед. Я відчуваю, як усередині щось механічно стискається — знайоме відлуння старого болю. Але тепер воно не керує мною. Воно — мій ресурс. Ми зупиняємося за метр від Сосновського. — Олександре Іллічу, дозвольте представити мецената нашої виставки. Макар Бондар, власник мережі автосалонів “DriveLine Group”. 

Я дивлюся йому прямо в очі. Я хочу, щоб він бачив упевненість, силу, кабінети, гроші. Не хлопця, якого колись наказав зламати. 

— Приємно познайомитися, — кажу рівно. 

— Макар… — бурмоче він, уважно розглядаючи моє обличчя. — Не чув про вас раніше. 

— Я довго працював за кордоном. Непримітний, але успішний шлях, — легка усмішка. — Але тепер хочу вкладати в український бізнес. 

Йому подобаються такі слова. Я бачу — куточок його рота сіпається вгору, як у людини, що відчуває запах легкого прибутку. 

— Мудре рішення, — відповідає він. — Місто зараз росте. А люди, які готові вкладати… ну, їх мало. Ви нам потрібні. 

“Нам”. В його голосі чується жирне “я”. Я киваю, хоча в голові звучить сміх. 

— Кажуть, ви людина, з якою варто мати справи, — кажу я. — Мені цікаво познайомитися ближче. 

— Людина, з якою варто мати справи? — він хрипко сміється. — Хтось ще інколи говорить правду. 

Його самовпевненість така різка, що хочеться вдарити. Але я лише стою, вдивляючись в нього так, ніби бачу бізнес-легенду, а не кримінального павука. 

— Я чув, — додаю, — що ваша донька скоро відкриває власну галерею. Сосновський миттєво напружується. Згадка про Софію торкає його нерв. 

— Вона… має таланти, — відповідає сухо. — Але зараз не про це. У мене буде невелика приватна вечеря у неділю. Декілька людей, з якими варто познайомитися. Ви повинні бути там. 

Він навіть не запитує, чи вільний я. Чи хочу. Він говорить так, ніби я вже його власність. Прекрасно. Це саме те, чого я потребую. 

— Буду радий, — кажу рівно. 

— Чудово, — його погляд ковзає по мені, зважує, оцінює, обчислює. — Ми бачимося в неділю. Адресу надішлю. Він простягає руку — важку, з перснем, що виглядає як печатка хижака. 

Я тисну її, не зморгнувши. Хоча всередині мене щось палає, стискається, витягує старі тіні з глибини пам’яті. Йому не можна побачити моє минуле в моїх очах. Ніколи. 

— До зустрічі, пане Бондар, — каже він і відходить до інших гостей, вже забувши моє ім’я, але точно не забувши моїх грошей. Коли він зникає в натовпі, я роблю повільний вдих. Повітря здається густим, як сироп, і гірким, як ліки. 

— Ну? — питає Аркадій. — Спрацювало? 

— Так, — відповідаю. — Він проковтнув наживку. Аркадій схвально киває. 

Він не знає справжньої гри. Він не підозрює, хто я. Та й ніхто сьогодні не здогадався. Не впізнав мене й Сосновський. І це добре. Дуже добре. Я виходжу на веранду, де прохолодний нічний вітер облизує шкіру. Далеко внизу струмені автомобілів зливаються в потік світла. Я спираюся на поруччя, вдивляюся в далечінь. 

Софія. Я не бачив її сьогодні. 

Можливо, й не прийшла. Можливо, була десь позаду, де я не дивився. Або доля оберігає мене. Поки. Я відчуваю, як усередині прокидається стара, глуха, смертельна спрага — те, що я називаю “тінню”. Вона хоче крові. Помсти. Відплати. Але поруч з нею ворушиться щось інше. Гірше. Слабше. Живіше. Спогад. Теплий. Як її сміх. Її запах. Її пальці на моєму зап’ясті, м’які, довірливі, коли вона вперше сказала, що любить мене. Я стискаю поруччя так, що метал ріже долоні.