1. Повернення

Макар

    Місто зустрічає мене важким небом і мокрим асфальтом. Світло ліхтарів розмазується по лобовому склу, перетворюючись на золоті рани, що пульсують у темряві. Я дивлюся вперед і не впізнаю дороги — хоча знаю кожен поворот напам’ять. Тут усе мало б бути моїм – рідним. Але жодна вулиця не називає мене на ім'я.

Гальмую перед світлофором. Розкішний позашляховик з логотипом моєї компанії м’яко муркоче під капотом. Машина слухняна, наче живий звір, приручений грошима. Я купив десятки таких. Мережа автосалонів тягнеться через пів країни — скло, бетон, мармур, штучне світло, однакові зали, де усміхнені менеджери вимовляють моє ім’я з пошаною: Макар Петрович.

Макар.

Ім’я лягає на язик легко — зручне, як дорогий костюм, підігнаний під нові плечі.
Жодного зайвого руху. Жодних емоцій.
Новий я.

Та під цією оболонкою щось стискається, як стара іржава пружина, що ще не забула, як боліти.

Я повернувся.

Місто пам’ятає мене — але тільки таким, яким я дозволяю йому згадувати. Дорогий готель у центрі давно підготував номер з видом на площу. Там замовлено зустрічі з інвесторами, чиновниками, журналістами. Створюється образ: бізнесмен, який вкладає гроші в розвиток регіону. Рятівник економіки. Успішний чоловік із правильними посмішками й холодними очима.

Я сам створив цю легенду.

За кермом я сиджу прямий — спина рівна, руки лежать на кермі, як на операційному столі. У дзеркалі заднього виду обличчя спокійне: щелепа чітка, носова лінія гостра, губи стиснуті. Шрамів не видно. А колись вони були — я знаю це не пам’яттю, а відчуттям фантомного свербіння під шкірою.

Торкатися щоки не потрібно — я пам’ятаю, що там тепер гладко.

Інша шкіра. Інша міміка. Інше життя.

Світлофори змінюються, і я рушаю далі. Позаду залишаються вулиці мого дитинства. Там колись стояв кіоск з морозивом. Там — стара школа, куди я водив… не зараз. Не туди.

Я не дозволяю минулому випірнути. Не сьогодні.

Бізнес — це теж різновид помсти. Роками я вчився будувати не просто компанію, а броню. Кожен контракт — ще одна цеглина між мною та слабкістю. Кожен проданий автомобіль — доказ, що я більше не той хлопець, який чекав біля старих сходів і вірив у обіцянки.

Хтось міг би подумати, що багатство робить людину щасливою. Але я знаю краще: воно робить байдужою. А байдужість — найнадійніша зброя.

Краще нічого не відчувати, ніж довіряти.

У фоє готелю після автопаркінгу пахне кавою та дорогими парфумами. Люди проходять повз, не дивлячись в очі — і це правильно. Інші бояться дивитися в очі тому, хто виграє.

Я отримую ключі від номера, до свого поверху піднімаюся мовчки. В ліфті зустрічаю себе у дзеркалі. Тепер майже завжди зустрічаю не людину, а роль.

“Ви досягли успіху”, — кажуть цифри на моїх рахунках.

“Ти більше не страждаєш”, — каже тиша всередині.

Але я не певен, що це одне й те саме.

Номер великий, світлий, просторий. Саме те, що треба. Я скидаю піджак, накладаю на зап’ястя годинник — важкий, металевий, як нагадування про контроль. Телефон у кишені оживає.

Віта.

Повідомлення коротке:
“Прилетиш завтра? Сумую.”

Я кілька секунд дивлюся на екран. Віта гарна, розумна, ніжна рівно настільки, щоб не вимагати від мене більше, ніж здатен дати. Вона знає, що я — зайнятий чоловік. Вона приймає мою холодність як частину іміджу.

Ми разом вже рік. Узгоджена близькість. Без зобов’язань. Без болю.

Так зручно.

Я відповідаю:
“Скоро.”

Як нейтрально звучить це слово. Скоро — і ніколи.

Віта не знає мене по-справжньому. І це робить її безпечною.

Пізніше я вирушаю в місто — інкогніто, без охорони, без парадного антуражу. Просто пройтися. Відчути асфальт під ногами. Почути живий шум людських голосів.

У кав’ярні на розі бариста впізнає мене. Усміхається ширше, ніж варто.

— Макаре Петровичу! Давно не бачили!

Я лише киваю.

Ім’я більше не ріже слух. Я звик до нього так само як звик до нових обрисів власного обличчя.

Зручна форма. Новий паспорт. Чужа біографія.

Але інколи здається: варто лише задрімати — і дзеркало поверне мені колишнього.

Я беру каву та сідаю біля вікна. Городяни поспішають кудись. Закохані сміються. Хтось тримає дітей за руки. У кожного є точка призначення.

Моя точка призначення — минуле.

Запрошення на день народження Святослава я залишив у кишені ще зранку. Старий знайомий — тепер ресторатор. Один з тих людей, хто ніколи не питав зайвого. І не перевіряв легенди.

Частина моєї маски — працювати зі старими зв’язками.

Я ковтаю каву і відчуваю холод у горлі.

Софія теж буде там.