Не всі сліпі не бачать.
І не всі, хто має очі — бачать правду.
Шість років тому...
Я стою під холодним жовтим ліхтарем — тим самим, який завжди моргає, немов нервує. Світло здригається разом зі мною. Або це мені так здається. Ніч тихо дихає асфальтом і металом автівок на стоянці. Повітря гірке від бензину і тривоги. Я чекаю на Софію. Вона сказала: прийду. Вона завжди приходила. Телефон у кишені мовчить — мовби знає щось, чого не знаю я. Десята тридцять. Запізнюється. Не страшно. Вона часто спізнюється, плутається в годинниках, забуває рукавички навіть у липні. Я дивлюся: зупинка порожня. Лише старий чоловік дріботить до переходу та хтось закурює за кущами бузку. Сьогодні я маю сказати їй важливе. Слова печуть під язиком, крутяться нетерплячим пошепки: Поїхали. Просто зараз. Десь усередині — відчуття безумства: ми не готові, не маємо плану, зате маємо одне одного. А більше нічого й не потрібно. Саме так думають люди, які не уявляють, скільки варто платить за мрії. Вітер рве волосся. Закидаю комір пальта. Усміхаюсь собі — химерно, напружено.
— Софіє, тільки не залишайся, — шепочу порожнечі. Телефон мовчить. Я відходжу на кілька кроків від ліхтаря — виглядати менш помітним. Темрява ковтає половину мого силуету. У віддзеркаленні вікна магазину бачу себе — худого, нетерплячого, майже хлопчачого. З очима, повними віри. Я ще не знаю, що бачу себе востаннє таким. Незрозумілий гул котиться вулицею. Кроки. Чужі голоси — гучніші, ніж потрібно. Я повертаю голову. Двоє.
А потім помічаю третього. І раптом усе всередині мене замикається. Не страх — холодне передчуття. Я знаю ці тіні. Вони належать не вулиці. Вони з минулого Софії. У мене немає часу телефонувати. Немає бажання бігти. Усередині — дивна гордість: якщо вже сьогодні щось станеться, я зустріну це стоячи. — Чекаєш на дівчину? — говорить той, що посередині. Голос спокійний. За ним — лезо прихованої усмішки. Я не відповідаю. Другий підходить збоку. Занадто близько. Я бачу темні жилки у його боках, запах алкоголю різко б’є в ніс.
— Краще не чекай, — каже він. — Сьогодні вона… зайнята.
Я стискаю кулаки. — Ти хто такий, щоб говорити за неї? Чоловік переводить погляд — і я розумію: говорю не з вулицею. Я говорю з наказом. Серце починає битися важко. Ніби попереджає. — Відійдіть, — кажу. У відповідь сміються. Світ стискається. Обличчя зближуються. Розмови обриваються. Перший удар приходить зненацька. Повітря виходить із легень, як повітря з кульки. Я відступаю. Другий удар — у шию. Асфальт різко б’є в спину. Я чую, як хтось говорить: — Без зайвого шуму. Потім — спалахи болю, нечіткі рухи, чужі руки тримають мене за плечі. Я сіпаюсь, але мене притискають сильніше. Десятки дрібних відчуттів ріжуть свідомість шматками: Холод. Гіркий металічний присмак у роті. Тяжкість у грудях. Світло ліхтаря, що танцює крізь сльози. Я кричу. Не від болю — від ярості. І водночас думаю тільки про одне: Де Софія? Простір пульсує. Думки спливають уривками. Вона не прийшла… Вона знала. Вона зрадила.
Це здається єдиною логікою в хаосі. У момент, коли біль стає неможливим, я вже не думаю про нападників. Я думаю тільки про неї. Як вона могла? …
Потім ніч різко тоне. Тиша приходить мов вибух навпаки. Я напівпритомний, дивлюся на асфальт поряд із власним обличчям. Світ темніє, ніби хтось повільно закручує затвор об’єктива. Я чую сирену — далеко. Чую, як чиїсь кроки тікають. І між шумами нарешті чути її голос — тільки не реальний, а в уяві: «Коханий…» Але вона не тут. Ніколи не була. І саме це ламає мене сильніше за будь-який ніж. Я приходжу до тями у лікарняній тиші. Лампи світять неймовірно яскраво. Стеля біла, як забуття. Я не знаю, котра година. Не знаю, скільки часу минуло. Лише відчуваю — живий. І порожній. Лікар щось говорить. Медсестра щось записує. Я киваю — автоматично, не слухаючи. У мене перед очима тільки одне лице. Софія. Без сліз. Без страху. Вона не прийшла. Телефон лежить на тумбі. Десятки пропущених. Від неї — ні одного.
Я дивлюся на екран і остаточно дозволяю собі повірити: Вона зрадила. У цій думці є зручність. У ній — сенс моєму болю. Бо якщо вона не зрадила — тоді за що я лежу тут? Через кілька днів я дивлюсь у дзеркало й не впізнаю себе. Риси перекроєні бинтами та швами. Обличчя здається чужим, як маска. Я усміхаюсь — і біль нагадує: колишній я вже недосяжний.
— Звикнете, — каже лікар.
Я думаю не про звикання. Я думаю: Нехай він зник назавжди. Бо якщо колишній я залишиться — він захоче знову вірити. А я більше не хочу. У глибині свідомості з’являється нове ім’я. Макар. Коротке. Рівне. Без минулого. І я приймаю його так само мовчки, як прийняв біль. Я ще не знаю, що колись побачу Софію знову.
Не знаю, що її відсутність того вечора мала іншу причину. Поки що я знаю лише одне: Любов не рятує. Вона ранить. І тепер я навчуся жити так, щоб жодна жінка більше не могла зробити зі мною те, що зробила та, яка не прийшла до ліхтаря під жовтим світлом. Але життя завжди має свої плани...