Розділ 8. Неприйнятий радар

Андрій дивився на дві смужки, і йому здавалося, що весь цей бісів ангар, уся його збудована по гвинтиках логістична фортеця летить під три чорти. У вухах стояв тонкий, нестерпний гул, схожий на звук розірваного снаряда.

Він повільно, наче боявся, що пластик розтане від дотику, протягнув руку й узяв тест. Дві рожеві лінії. Чіткі. Безкомпромісні. Такі самі чіткі, як позначки на картах, які він щоночі вивчав у штабі.

— Дитина... — його голос тріснув, опустившись до хрипкого, ледь чутного шепоту. Він підняв очі на Олену. — Лялю... ти вагітна?

Вона не відповіла. Лише мовчки дивилася на нього, схрестивши руки на грудях, і в цьому погляді було стільки дорослого, вистражданого болю, що Андрію раптом захотілося впасти перед нею на коліна.

Він не був ухилянтом. Спостерігачі, які бачили лише його волонтерські фото у соцмережах, часто питали в коментарях: «Чому такий здоровий мужик не в окопі?» Але ніхто не знав про його особисте пекло двадцять другого року. У березні того року Андрій тричі штурмував військкомат на Позняках. Тричі його розвертали через складну травму хребта — наслідок страшної аварії в юності, коли йому збирали поперек по шматочках. Метал у спині та білий квиток стали його вироком. Коли його вчергове виставили за двері комісії, він сидів у машині й бив кулаками об кермо, поки не розбив пальці до крові від почуття власного безсилля.

Він не міг воювати, але й сидіти склавши руки теж не міг. Саме тому з'явився цей склад. Саме тому він вгризався у кожну поставку, перетворюючи своє життя на цілодобовий марафон на виживання.

Два місяці тому в Перемишлі, коли він пригнав реанімобілі й зустрівся з Оленою в готелі, у нього був шанс. Олена тоді, плачучи у його груди, благала: «Залишайся. Знайдемо роботу, зробимо документи, ти ж не виїзний, тебе випустили офіційно як волонтера, ніхто не засудить». Це була спокуса. Шалена, солодка спокуса повернутися в теплий, безпечний світ, де немає сирен і щоденних звітів про загиблих знайомих. Але Андрій не зміг. Він знав: якщо він залишиться у Польщі й сховається за жіночу спідницю, він більше ніколи не зможе подивитися на себе в дзеркало. Він повернувся в Київ, бо тут був його особистий фронт. Його спокута за те, що його власне тіло підвело його і не пустило на передову.

І ось тепер його Ляля, його єдина гавань, стояла перед ним і звинувачувала в емоційній зраді.

— Оленко, — Андрій зробив крок уперед, кинувши тест на столик і нарешті обхопивши її плечі своїми великими, тремтячими долонями. — Ти не розумієш... Я повернувся з Перемишля не тому, що мені цей склад дорожчий за тебе. Я повернувся, бо інакше я б зсунувся з глузду. Маша... Маша для мене як поранений солдат, якого я не можу кинути на полі бою, бо я відповідаю за цю ділянку! Але вона — це просто війна, Олено. А ти... ви з цією дитиною — це все, що у мене залишилося від мого справжнього життя.

Він притис її до себе, ховаючи обличчя в її лляне волосся. Олена спочатку стояла непорушно, наче залізна статуя, але потім її плечі здригнулися, і вона тихо, схлипуючи, уткнулася йому в шию.

У цей момент у передпокої знову пронизливо й вимогливо задзвонив його другий, забутий на столі телефон. На екрані вкотре висвітилося: МАША.

Андрій застиг, відчуваючи, як Олена в його обіймах миттєво напружилася. Дзвінок розривав нічну тишу квартири, наче сирена, вимагаючи від нього зробити той самий вибір, від якого він так довго тікав.