Розділ 4. Сліпа зона

Ранок виявився душним і липким. Сонце пропалювало тонку тюль спальні, залишаючи на паркеті бліді, жовтяві смуги. Олена майже не спала. Щоразу, коли вона заплющувала очі, їй ввижався Перемишль: затінений готельний номер, гаряче дихання Андрія на її шиї й те божевільне відчуття абсолютного єднання, яке тепер здавалося фантомом.

Під ранок її злегка знудило — перші чіткі прояви вагітності. Олена довго сиділа на кахлі у вбиральні, стискаючи зуби, щоб Андрій за стіною нічого не почув.

Він чекав її на кухні, уже одягнений у знайому футболку кольору хакі. На столі стояла свіжа яєчня, яку він поспіхом засмажив.

— Лялю, я подумав... — Андрій підвівся, коли вона увійшла, і в його погляді була та сама винувата, тривожна ніжність. — Ти вчора весь день просиділа вдома. Мені сьогодні не треба нікуди їхати, я буду суто на складі, пакуватиму документи. Поїхали зі мною? Побачиш, чим я займаюся, познайомишся з хлопцями. З Машею. Вона, до речі, дуже хотіла з тобою познайомитися, я їй багато про тебе розповідав.

Олена застигла з кухольним рушником у руках. Слово «Маша» злетіло з його губ так легко, наче це була його близька родичка чи давній друг, а не жінка, яка вночі писала йому «Андрійчику».

— Добре, — тихо відповіла Олена, змусивши себе посміхнутися. — Поїхали. Мені справді цікаво.

Вона вдягнула просту сукню з льону, сховавши тест у найглибшу кишеню своєї сумки.

***

Шлях до логістичного хабу на околиці Києва Олена пам'ятала погано. Вона дивилася у вікно Андрієвої машини, але замість розбитих приміських доріг бачила сірі стіни залізничного депо у Вроцлаві.

Хто не знає її, мабуть, подумали б, що вона просто боягузка, яка перечекала найважчі місяці у ситій Європі, а тепер приїхала вимагати уваги. Але ніхто не знав, чого їй коштував цей «комфорт». Олена поїхала у березні двадцять другого не заради себе — вона везла з Ірпеню під обстрілами свою глуху шестидесятирічну матір після важкого інсульту. Чотирнадцять місяців в еміграції Олена працювала як проклята: спочатку на складах в 12годинну зміну, потім, з часом, перекладачем на будівельних фірмах, але скрізь польські пани дивилися на неї як на дешеву робочу силу. Також ночами Олена вела онлайн-курси, щоб оплатити крихітну кімнатку та дорогі ліки для мами. Вона не поверталася до Києва, бо маму не було на кого залишити - лише два тижні тому Олена нарешті змогла влаштувати її у спеціалізований медичний центр під наглядом україномовного персоналу, віддавши за це всі свої заощадження до останнього злотого. На три місяці. Що далі - не відомо. Будинку мами вже не було, лише руїни та пустка, повертати її немає куди.

Олена не тікала від війни. Вона просто тягнула свій фронт — тихий, непомітний, де замість сирен був щоденний сором за те, що ти «чужа», і нічні сльози у подушку, щоб не розбудити хвору матір. Вона терпіла це лише заради одного: вижити, зберегти маму і повернутися до Андрія тією ж самою цілісною, сильною жінкою, якою вона була «до».

— Приїхали, Лялю,  - тихо сказав Андрій, глушачи мотор біля величезного сірого ангара.

Він спробував узяти її за руку, але Олена першою відчинила двері машини. Вона не збиралася бути слабкою. Вона вижила там, справиться й тут.

Всередині ангара пахло свіжим картоном, скотчем і застарілим автомобільним мастилом. Натовп волонтерів рухався чітко, як злагоджений механізм.

— Андрію! Ну слава Богу, ти взяв слухавку! — з-за високої барикади з коробок вискочила дівчина.

Маша. Олена миттєво відсканувала її поглядом перекладача, який звик помічати деталі за частку секунди. Маша була молодшою, років двадцяти п'яти. Колись вона, мабуть, була типовою київською хіпстеркою — у неї досі з-під закатаного рукава робочого комбінезона визирало татуювання у вигляді гілки папороті. Але зараз її обличчя було майже прозорим від утоми, а на пальці лівої руки Олена помітила глибокий слід від обручки, якої там більше не було. Пізніше Олена дізнається: чоловік Маші загинув під Бахмутом у перший рік, і цей склад став її єдиним способом не збожеволіти від горя. Маша не шукала чоловіка. Вона шукала порятунку від своєї особистої чорної діри.

— Ой, ви Олена? — Маша раптово зупинилася, її ліхтарик у руці ледь помітно здригнувся. Вона поспіхом витерла долоні об штани. — Привіт. Андрій про вас стільки розповідав... Вибачте, що я вночі видзвонювала, у нас просто партія турнікетів ледь не пішла «наліво» через нову постанову.

У голосі Маші не було кокетства. Був лише страх людини, яка знає: якщо вона схибить - хтось там, на нулі, помре. І Андрій для неї був не коханцем, а єдиною стіною, яка тримала цей дах, щоб він не рухнув прямо на неї.

— Все гаразд, Машо. Андрій пояснив, що у вас тут гаряче, — Олена відповіла спокійно, з тією шляхетною стриманістю, якої навчилася на важких переговорах у Вроцлаві. Вона не збиралася влаштовувати дешевих сцен ревнощів. Це було б надто просто.

— Маш, покажи, що там по канадському вантажу, — Андрій миттєво зробив крок до столу, вмикаючи ноутбук.

Вони схилилися над екраном. Андрій природним, робочим рухом сперся ліктем на край її стільця. Вони заговорили своєю мовою: «третя бригада», «відмовна накладна», «митна декларація».

Олена залишилася стояти осторонь. Вона бачила, як горять очі Андрія. Цей вогонь не був спрямований на Машу як на жінку — це був чистий, дикий адреналін спільної боротьби. Маша бачила Андрія в моменти, коли він приймав жорсткі рішення, коли він кричав на постачальників, коли він перемагав систему. А Олена пам'ятала його чоловіком, який купував їй квіти по п'ятницях і вибирав колір плитки для ванної.

Той, колишній Андрій, залишився у минулому житті. А цей, новий — належав цьому складу. І Маші. Не тому, що вони спали разом. А тому, що вони разом дихали цим пилом.

Раптом десь зовні, над дахом ангара, завили сирени. Звук був таким гучним і несподіваним, що Олена рефлекторно зробила крок назад, її серце миттєво пропустило удар, а внизу живота знову з'явився той самий тягучий, гарячий біль токсикозу.