Розділ 3. Скляний туман

Час у порожній квартирі на Позняках тягнувся, наче гарячий гудрон. Олена не вмикала світло. Вона сиділа на кухні, обхопивши коліна руками, і дивилася, як за вікном вечірні сутінки повільно затягують двори-колодязі багатоповерхівок. На обрії час від часу спалахували бліді блискавки — чи то літня гроза, чи то далека робота ППО, до якої кияни вже звикли, але яка Олену з її «стерильного» Вроцлава змушувала мимоволі стискатися в грудку.

Тест так і лежав на столі поруч із чашкою. За дві години кава покрилася тонкою, маслянистою плівкою.

Андрій забув свій основний робочий телефон, але Олена швидко зрозуміла, що в нього є другий — старий, той, що раніше валявся в бардачку машини. Бо за годину після його від'їзду екран на столі знову ожив. Цього разу пароль він не міняв — старі цифри їхнього весілля. Вона не хотіла лізти. Чесно не хотіла. Але пальці самі зняли блок, коли екран висвітив початок нового повідомлення в прихованому чаті.

Там не було відвертого бруду. Жодних фото чи оголених зізнань. Тільки нескінченний, тягучий логістичний побут, який за останні пів року перетворився на їхнє спільне дихання.

«Андрійчику, перевірила накладні. На третій пост хлопці просять ще гемостатики. Я заскочу ввечері, занесу ковдру, ти знову в кабінеті спатимеш?» «Андрійчику, кава в автоматі закінчилась, я взяла нам ту, з лавандою, з дому. Чекаю».

Кожне «нам», кожне «занесу» било Олену під дих точніше за кастет. Маша не забирала його з сім'ї. Вона просто... заповнила собою весь той простір, який Олена залишила, коли сіла в евакуаційний потяг.

Двері в передпокої тихо клацнули о другій годині ночі.

Андрій зайшов без звуку, намагаючись не шуміти. Вона почула, як він важко зітхнув, знімаючи тактичні кросівки, як шурхнув його плащ. Коли він увійшов на кухню і побачив її в темряві, він здригнувся.

— Оленко? Ти чому не спиш? — його голос був зовсім сиплим. — Пробач мені, Лялю. Там справді був завал. Ми з Машею три години вручну перебирали ящики, бо водій запив і переплутав маркування. Якщо б не встигли — хлопці під Куп'янськом завтра залишилися б без аптечок.

Він підійшов ближче, змучено опустивши руки їй на плечі. Олена завмерла. Вона чекала запаху алкоголю чи жіночих парфумів, але від нього пахло сухим картоном, залізом, антисептиком і... дешевим цитрусовим кремом для рук. Тим самим, за який Маша писала йому в смс.

Він нахилився, щоб поцілувати її в маківку, але Олена м'яко, але рішуче відсторонилася, підводячись із крісла. Смужки тесту вона встигла змахнути в кишеню за секунду до його входу.

— Я втомилася, Андрію. Піду ляжу, — тихо сказала вона, не дивлячись йому в очі.

— Лялю, ти ображаєшся? — він перехопив її за лікоть. В його очах була щира, майже дитяча розгубленість чоловіка, який не розуміє, в чому його провина. Він же рятував життя. Він же працював. — Тут зараз інше життя, розумієш? Тут не можна просто вимкнути телефон і піти в ресторан.

— Я розумію, — Олена вивільнила руку. На її губах з’явилася бліда, майже прозора посмішка. — Я все чудово розумію, Андрюш. Просто мені теж треба звикнути. На добраніч.

Вона пішла в спальню, залишивши його стояти посеред темної кухні. Новина про вагітність, яка мала стати їхнім святом, зараз здавалася Олені важким, небезпечним уламком. Вона вирішила мовчати. Принаймні доти, доки не зрозуміє, чи залишилося в цьому новому, воєнному Андрієві хоч щось від того чоловіка, якого вона кохала в Перемишлі.