Розділ 2. Фантомні звуки дому

Квартира на Позняках зустріла Олену тишею, яка здалася їй оглушливою після галасу вроцлавського вокзалу. Вона повільно пройшлася коридором, проводячи пальцями по шпалерах. Тут усе було так само, як у день її від’їзду, але водночас — абсолютно інакше. На поличці у передпокої так само лежали її сонцезахисні окуляри, які вона в паніці забула чотирнадцять місяців тому. Але поруч із ними тепер лежав важкий тактичний ліхтарик, декілька порожніх блістерів від заспокійливого та чиїсь чужі ключі з брелоком у вигляді гільзи.

В кутку вітальні стояли три великі коробки з маркуванням тактичної медицини, а на їхньому улюбленому журнальному столику, де раніше стояли свічки, тепер розтягнувся павук зарядних пристроїв та розкритий ноутбук.

— Я заварю каву, — гукнув Андрій із кухні, не чекаючи на її реакцію. — Ти, мабуть, голодна? Я купив ті круасани, які ти любиш. Свіжі.

Олена зайшла до спальні. Вона сіла на край їхнього великого ліжка, торкаючись покривала. Тут усе пахло ним — але не тим Андрієм із Перемишля, який не міг відірвати від неї рук у номері готелю. Тут пахло втомою, безсонням і металевим присмаком тривоги.

Вона витягнула з кишені той самий загорнутий у серветку тест. Дві смужки дивилися на неї як обвинувачення чи як надія — вона ще сама не знала. «Треба сказати зараз. Поки ми двоє в цій квартирі. Поки три години ще не витекли», — подумала вона, глибоко вдихаючи.

Коли вона вийшла на кухню, Андрій стояв спиною до неї, спершись руками на стільницю. Кава вже диміла в чашках, але він на неї не дивився. Його погляд був прикутий до екрана смартфона, що лежав на столі. Екран беззупинно блимав від повідомлень у Телеграмі.

— Андрію, — тихо покликала вона.

Він здригнувся — ледь помітно, але його тіло на мить напружилося, наче він чекав на сигнал тривоги, а не на голос дружини.

— Так, Лялю? Сідай, кава якраз остигає.

Олена підійшла ближче, стискаючи тест у руці за спиною.

— Ти пам'ятаєш Перемишль? — прошепотіла вона, заглядаючи в його очі, які здавалися вицвілими від браку сну. — Ті три ночі. Ти сказав тоді, що це був найкращий час за весь рік. Що ми... ми знову відчули себе живими.

Андрій на мить пом'якшав. Він простягнув руку і заправив пасмо її волосся за вухо.

— Пам'ятаю. Це те, що тримало мене весь цей час, Оленко. Справді.

— Я привезла тобі дещо звідти, — вона почала повільно витягувати руку з-за спини, серце калатало так, що, здавалося, його чути на всю кухню. — Це не просто новина, Андрію, це...

У цей момент стіл буквально підскочив від різкої вібрації. Телефон закричав довгим, наполегливим дзвінком. На екрані великими літерами висвітилося: МАША (ЛОГІСТИКА СКЛАД).

Андрій миттєво відвів погляд від дружини. Його рука рефлекторно, наче за навченим рухом, схопила слухавку ще до того, як він встиг усвідомити це.

— Вибач, — кинув він Олені, навіть не дивлячись на неї. — Це важливо. Машо, я слухаю! Що? Ні, я казав: фуру через Бориспіль не пускати, там блокпости посилили! Яка поломка? Ти зараз де? На складі? Одна?

Він почав ходити кухнею, жестикулюючи вільною рукою. Олена застигла. Її рука з тестом так і залишилася притиснутою до її власного живота під футболкою. Вона слухала, як він розмовляє.

Це був не просто робочий тон. У його голосі була особлива, інтимна тривога, яку люди ділять лише тоді, коли разом пройшли через пекло.

— Маш, заспокойся. Дихай. Я зараз приїду. Ні, не чекай на ремонтників, я сам подивлюся. Буду за двадцять хвилин.

Він натиснув «відбій» і лише тоді згадав, що в кімнаті є Олена. Він подивився на неї, але в його очах уже не було Перемишля. Там була «Маша», «склад», «фура» і «терміново».

— Оленко, пробач. Там на складі НП, Маша сама не впорається, вона вже третю добу на ногах, у неї істерика починається. Я мушу поїхати буквально на годину, закрию питання і повернуся, добре? Пообідаєш без мене, я швидко.

Він швидко чмокнув її у щоку — сухий, механічний жест — і вже через хвилину в коридорі брязкали ключі та грюкнули вхідні двері.

Олена залишилася стояти посеред кухні. Гаряча пара від кави повільно танула. Вона розтиснула пальці. Тест із двома рожевими смужками впав на стільницю поруч із недоїденим круасаном.

Вона подивилася на телефон Андрія, який він... забув. Апарат знову блимнув. Нове повідомлення, яке висвітилося на заблокованому екрані:

«Андрійчику, дякую. Тільки на тебе можу розраховувати. Чекаю. М.»

Олена сіла на стілець, відчуваючи, як у животі зав'язується холодний вузол. Вона була вагітна від чоловіка, який щойно поїхав рятувати жінку, що називає його «Андрійчиком». І ця Маша знала про нього сьогоднішнього набагато більше, ніж дружина, яка привезла йому звістку про нове життя.