Розділ 1. Станція «Київ-Пасажирський»

Потяг «Перемишль — Київ» вповзав на першу платформу під важким, розпеченим червневим небом. Залізничний вокзал зустрів Олену знайомим, до болю рідним запахом: сумішшю колійного мазуту, дешевої привокзальної кави та гарячого асфальту. Цей запах не змінився. Змінилося все інше.

Вона стояла у тамбурі, міцно стискаючи ручку невеликої валізи. В кишені її лляних штанів лежав крихітний, загорнутий у серветку пластиковий тест із двома чіткими, яскраво-рожевими смужками. Олена зробила його вчора о п'ятій ранку у вбиральні вроцлавського хостела, затискаючи рот долонею, щоб не закричати від суміші страху та дикого, божевільного щастя.

Вони не бачилися чотирнадцять місяців — Олена жила в безпечному, але чужому Вроцлаві, засинаючи й прокидаючись в обіймах телефона, поки Андрій керував логістичним хабом у Києві. Але вісім тижнів тому він вирвався на три дні до Перемишля, щоб забрати партію реанімобілів. Олена примчала туди на першому ж автобусі. Ті три ночі в дешевому прикордонному готелі були сповнені відчайдушної, майже гарячкової пристрасті — вони кохали одне одного так, наче завтра світ мав вибухнути. Саме тоді, у затіненому номері під глухий стукіт коліс із вокзалу, зародилося нове життя.

Двері тамбура з шипінням відчинилися. Платформу миттєво затопив натовп: жінки з дітьми, військові з важкими рюкзаками, волонтери. Олена зійшла на перон, крутячи головою. Серце калатало десь у горлі.

— Лялю! — цей голос вона впізнала б із мільйона.

Андрій стояв біля третьої колони. Він здався їй вищим, ніж вона пам'ятала, або просто сильно схуд. Замість звичних шляхетних брендів, які він любив раніше, на ньому була проста тактична футболка кольору хакі та потерті джинси. На обличчі з’явилася густа щетина з першими нитками сивини на підборідді, а під очима залягли глибокі, майже чорні тіні.

Вона кинула валізу прямо на бруківку і врізалася в його груди.

Андрій підхопив її, сильно, до хрускоту в ребрах притискаючи до себе. Олена вчепилася пальці в його плечі, вдихаючи його запах. Новий запах. Раніше Андрій пахнув дорогим парфумом із нотками бергамоту та кондиціонером для авто. Зараз від нього пахло сухим пилом, дешевим сигаретним димом і кавою з автомата.

— Приїхала... Боже, Лялю, ти тут, — прошепотів він їй у волосся.

Його обійми були тими ж самими — гарячими, надійними. Але коли Олена злегка відсторонилася, щоб подивитися в його очі, її всередині наче прошив тонкий шматочок льоду.

Андрій дивився на неї, але його погляд на секунду ковзнув повз її обличчя — туди, на перон, де проходили військові, автоматично фіксуючи обстановку. Це був погляд людини, яка розучилася розслаблятися. Людина, яка дивиться на свою жінку, але думками перебуває в кабінеті, де розривається телефон. Ті три дні в Перемишлі, які здавалися їй початком повернення до колишнього життя, для нього, схоже, були лише короткою паузою між нескінченними кризами.

— Ти так схуд, Андрійчику, — вона обережно торкнулася його щоки. Шкіра була сухою і гарячою.

— Роботи багато, малюк. Тим паче, зараз логістику по півдню перекрили, доводиться перераховувати маршрути вночі, — він швидко посміхнувся, перехопив її валізу і взяв її за руку. — Ходімо. Машина на парковці. Я вибив собі три вільні години, щоб побути з тобою перед вечірнім розвантаженням.

Три години. Він вибив три години для вагітної дружини, яку не бачив після короткої прикордонної зустрічі. Олена нічого не сказала. Вона лише міцніше стиснула його долоню, відчуваючи, якими грубими й мозолястими стали його пальці.