Я живий?...

— Хто ти і як попав до мене? 

— Я… Я випадково впав у воду… Мене потягнуло на дно і ось… Я тут… 

— Досить брехні. Щоб попасти до мене, тобі б було потрібно або померти, або провести ритуал, або заблукати у лісі і натрапити на тварину провідника. 

Я відповів мовчанням. Я не хотів, чи то не розумів що коїться. 

— Якщо тобі буде так легше, я – один з творінь Ніро. Богині звірів. Мені довірено охороняти цей ліс навколо Академії. В нас з директором цієї клятої Академії контракт. Вони не чіпають мене і моїх звірів, а я не чіпаю їх. 

— Але, яка користь тобі з цього контракту? 

— Мої звірі у відносній безпеці. 

— Відносній? 

— Не забувай про полювальників і підпалювачів. 

— Зрозуміло… 

Я перебував все ще у стані шоку коли все ж таки огледів створіння з яким я знаходився у цій кімнаті вже більше години мінімум. 

Ця… Людина… Якщо його так можна назвати, цей хлопець, трохи вищий за мене і по зовнішності йому близько сімнадцяти років.  

— Я… Я Дан, ученик Академії Вишерозу. 

— Як я розумію, ти першокурсник молодших класів? 

— Саме так.  

— І у кінці кінців. Як ти потрапив до мене? Поясни ситуацію повністю. 

— О п'ятій ранку ми вийшли з академії і пішли до найближчого озера до неї. 

— Синєводи? 

— Здається так… 

— Ви самі йшли? 

— Ні… З вчителем… 

Хлопець зітхнув і відволікся від перебирання чогось у своїх шафах подивившись на мене. 

— Ти знаєш що до мене попасти не так просто, чи не так? 

— Я нічого про вас не знаю, але ви щось таке говорили… 

— Ну так ось. До нас, духів, а якщо бути точніше, то до наших осель, попадати можуть тільки: ми самі, наприклад сходити у гості. Сама панна Ніро. І обрані. 

— Я навчаюся в Академії тож третій варіант. 

— Ті обрані які навчаються в Академії, то трохи інші. Коротше. Я зараз проведу тебе до озера, якщо там буде хтось з твоїх, то підеш з ними. Якщо ні, я проведу тебе до воріт Академії. 

— Гаразд. 

— Вставай і йди за мною. 

Я послухався наказу і пішов за хлопцем. Він трохи лякає. Під його впливом хочеться бути дуже тихим, майже його рабом. Ми вийшли з хатинки. Вихід був дуже гарно замаскований. Дух пішов вперед, а я за ним. 

— До речі, мене Кором звуть. — він навіть не подивився на мене, а його голос був трохи розлюченим. 

— У чому я винен? 

— У всьому хлопче, у всьому. Якщо ти не розумієш, я поясню. Якщо ти обраний, значить ти, щось на подобі моста у потойбічні світи. Як у світи з гарними духами, добрими і так далі, так і у погані світи, зі злими духами і так далі. І якщо ти в найближчі кілька місяців не навчишся контролювати свої сили, ти не уявляєш що може статися зі світом. 

— Але… У чому саме я винен? 

— У тому що не знаєш про це, дурень! 

Я відповів мовчанням. 

— Якщо ти подумаєш, то зрозумієш. Якщо ти насправді не хочеш проблем, то договорись з Грозаном задля додаткових уроків магії, захисту і контролювання своїх сил. Якщо ти цього не зробиш, погано буде всім. 

— Це звучить як погроза. 

— Це так і є, дурню. 

— Чому ти мене називаєш дурнем? 

— А ти не дурень? 

— Через те що я не знав про щось, ти не маєш права звати мене дурнем. 

Він просто промовчав. 

— Дякую тобі, добрий містер, — я трохи зупинився і вклонився, після чого продовжив йти за ним. 

— Досить. Біля озера нікого не було, думаю ти помітив, тож через декілька хвилин ми дійдемо до Академії. По правилам біля воріт стоїть хтось з вчителів і чекає на тебе.  

— Такі ситуації вже були? 

— Сто двадцять років тому. 

Я знов промовчав. 

— А як ти став… Духом? — Через декілька хвилин я все ж таки почав говорити. 

— Неважливо. — він наче відрізав фразу. 

З-за дерев показалася кам’яна стіна Академії. Біля воріт на траві сидів Грозан Северинович. 

Коли він побачив мене, а поряд духа, чоловік доволі низько вклонився Корому і підійшов до мене. 

Його очі були сповнені гнівом. 

— Вирішив повторити дію свого діда? — його голос наче був сповнений залізом. 

— Що?... — це було єдине що я вспів сказати перед тим як вчитель схопив мене за руку і потягнув усередину. 

— Дякую, Короме. — сказав він, і дух пішов геть. 

Через деякий час мене майже кинув вчитель на мою кровать все ще стримуючи моє передпліччя. 

— Якого біса, хлопче?! 

— Що я зробив?... 

— Якого біса ти стрибнув у воду? 

— Але… 

— Чому ти стрибнув у воду?! — він здається не прийме мою точку зору… 

— Я не стрибав! 

— А як ти попав у воду?! 

— Я просто спускав вінок на воду… 

— І вирішив з цим вінком поплавати?! 

— Ні! Я просто випадково впав! 

— На рівному березі?! Не бреши мені, дурню! 

— Чому всі сьогодні звуть мене дурнем?! Я випадково впав! 

— Це неможливо.  

— Можливо! 

— Мовчи. Сходи до знахарів. А потім тобі віддадуть план Академії і способи зв’язатися з вчителями. На цьому все. З мене досить. 

З такими словами він дав мені ляпаса і вийшов з кімнати доволі гучно стукнувши дверима. 

Я потер очі. Якого біса взагалі сьогодні за день…? То в воду впав, то мені ляпаса ні за що дають… 

Коли я почув що діти вийшли зі своїх класів, я вийшов з кімнати і пішов до знахарів. Вони не дуже були раді мене бачити, але швидко мене огледіли і відпустили зі словами: “пішов у свого діда, ти диви на нього”. 

Я знаю що мій дід теж тут навчався, але що він зробив? Як я розумію, відповіді не буде.  

Коли я йшов до своєї кімнати я побачив Житомира і Мальву які стояли перед дверима у мою кімнату і тримали щось у руках.