Я не хотів би тут бути

Я встав з коня. На моїх очах бриніли сльози. Я згадував лиця і перекинуті стільці… В мене стислося серце як і у той момент… 
До мене підбіг хлопак і міцно мене обійняв.  
“Все гаразд” — почув я через шум у вухах. 
Я просто обійняв хлопця і з моїх очей почали крапати сльози. 

— Я не думав що все так обернеться, я не хотів… 
— Я знаю, я знаю. Не переймайся, все гаразд.  
— Мати казала не плакати ніколи, але я плачу… 
— Це нормально. 

Ззаду нас почувся жіночий голос. Я обернувся і подивився на дівчину. 

— Житоми́р, покажеш новенькому корпус? 
— Так, пані Свята, — промовив він. 

Через сльози і шок я не дивився куди мене привезли. Тепер я подивився навколо. Поряд стояв великий жіночий монастир. Поряд з ним стоїть велика будівля у два поверха. Це був звичайний дитячій будинок який тримали колись молоді жінки та чоловіки, а тепер тут залишилися тільки два дідусі та дві бабусі, ну і пару дітей вирощених тут. Кожен з них втратив свою другу половинку ще дуже давно, у інциденті з відьмою у селі. Для всіх відкинутих та одиноких дітей.  

“Ненавиджу” — пролетіло у мене в голові. 

Я подивився на хлопця спереду мене. Він здавався і знайомим і незнайомим одночасно. Каштанове волосся і бурштинові очі… Це те що кинулося мені у очі. Він допоміг мені встати і я взяв свої речі і ми пішли до будівлі. 
Він одразу мене повів у жилі кімнати. Коридор, десятки дверей котрі ведуть невідомо куди. Він постукав у одну з дверей і спитав чи є вільні кроваті, йому відповіли що так. Хлопак відкрив двері і пустив мене у кімнату.  
Я мовчки кивнув і зайшов. 
Він всміхався, його посмішка і емоції… наче песик. Був би у нього хвіст, він би мабуть замахав ним. 

— Мене Житомиром звати, інші нехай самі кажуть свої імена, — він тепло усміхнувся на подивися на інших хлопців у кімнаті. 
— Мене звати Ігор, — промовив один з хлопців простягуючи мені руку та відкладаючи глиняну фігурку котру він тримав у руках. 
— Дан, — коротко промовив я та потис його руку і повернувся на іншого хлопця у кімнаті, — а тебе як звати? 
— Мирон, — я підійшов до нього і він теж потис мою руку. 
— Тут ще одного немає. Його черга сьогодні допомагати пані Святі, тож познайомишся ввечері, а тепер, пішли, я тобі покажу всю територію, тільки речі тут залиш. 
— А куди я можу?... — всі одночасно показали мені на одну з пустих кроватей. Я усміхнувся та поставив сумку. — Дякую. 
 
Коли я поставив, Житомир мене почав тягнути у сторону виходу і поточно розповідав про всі коридори та проходи, я покірно піддався його волі. Він викликає довіру. Навіть батьку я так не довіряв. Ми вийшли на заднє подвір’я. 

— Дивись, ми чистимо подвір’я по черзі. Завтра моя черга, тож я візьму і тебе з собою. Далі. Тут є не тільки хлопці, а й дівчата. Всі займаються тим, чим хочуть, але наприклад бревна дівчатам не дають таскати, тож це на наших плечах. В основному йде розподілення що дівчата допомагають саме старшим людям, а ми повинні слідкувати за двором дитячого будинку. Зрозумів? 
— Зрозумів…  — Мій мозок намагався швидко все обробити. 

До нас підійшла якась дівчинка і попросила допомоги, їй на вигляд було років 8, цікаво, чому вона тут? Але це потім. Треба було допомогти перенести столи. Житомир погодився і погладивши голову дівчини повернувся на мене. 

— Так скажемо, твоє перше завдання, пішли. 

Він тихо засміявся і пішов за дівчинкою. Я пішов за ними теж усміхнувшись.  
Мене привели у іншу частину заднього двору, де дівчата накривали на столи, але декілька столів стояли неправильно, вони були зсунуті. 
Ми підійшли до цих столів, та взяв по одному столу з Житомиром, ми поставили їх так як вони повинні стояти. І так ми зробили з усіма столами. 
Сівши на лавку, я запитав: 

— А чому вони взагалі були зсунуті? 
— Вчора одна з дівчат вчила інших плесті вінки, тож вони і були зсунуті.  
— Зрозумів тепер.  
— А тепер все ж таки, пішли покажу тобі територію, — він став біля мене і почав показувати на різні частини території. — У тій частині в нас велике поле з різними овочами та злаками. У тій частині де зараз ти бачиш групу хлопців, там колодязь. А у лісі поряд є невелике озеро на яке нам іноді дозволяють ходити на риболовлю.  
— А у тій частині що? — Я показав на пустий степ який було видно. Це місце, як видно, було на якомусь невеликому пагорбі. 
— Там просто степ. По розповідям старших, там колись були братські могили козаків, але це достеменно нікому невідомо. І там можна ходити, якщо що. Якщо знайдеш кістки, кричи що є сили, — він засміявся. 

— А якщо я заклякну? 
— Ну… Тобі прийдеться тоді швидко рухати своє тіло щоб побігти геть, а то не дай Лорі, тебе ще до Іролу утягнуть. 

Я засміявся наче нічого не сталося. Житомир теж підхватив мій сміх.  
Через деякий час ми все ж таки заспокоїлися. 
Житомир продовжив розповідати про все що було навколо. Закінчив він вже коли сонце заходило за горизонт. 

— Тож якось так. Я показав тобі все що могло бути потрібним. 
— Дякую. 
— Нема за що! — Він усміхнувся і обійняв мене, я обійняв його у відповідь. 

Через деякий час я залишився у кімнаті зі своїми сожителями. Вони всі лягали спати розмовляючи про щось. Я не хотів їх слухати. Але деякі фрази мені все ж таки не вдавалося пропустити повз. 
Взявши до рук свою постіль, я застелив ліжко і перевдягнувшись у щось більш для сну, ліг під ковдру.  
Хлопці теж всі полягали і один з них навіть почав хропіти, я усміхнувся: “Прямо як батько. Як... батько…”, я перестав усміхатися та заплющив очі. Я так швидко забув за сім’ю. Як я міг посміти… Я зітхнув та знову спробував відволіктися. Уявляючи якісь пейзажі під небом. Я заснув. 
Снилося мені щось… Дивне. Якась дівчина у рубашці з льону. Вона дивилася прямо на мене і підійшовши до мене, вона поцілувала моє чоло. Я закрив очі і наче провалився у пустоту піді мною. Різко прокинувшись від цього я подивився навколо. Вже був ранок, хлопці ще спали. Гаразд. Я підвівся і застелив ліжко, а потім зібрав деякі речі і пішов вмитися. 
Через декілька хвилин, коли я повертався від бочок з водою, я почув знайомий голос, голос Житомира, він вже був одягнений у повсякденний одяг і допомагав жінці переносити ящики з овочами.