Частина 10: Відлуння

Двадцять років потому. Інше місто. Інша країна.

Лія прокинулася з відчуттям, що вона щось забула. Щось дуже важливе.

Вона сиділа в своїй маленькій квартирі, дивлячись на ескізи, які малювала вночі. На них були канали, мости, маски. Венеція.

— Чому я постійно малюю це місто? — прошепотіла вона.

Вона не знала. Але її серце билося швидше, коли вона дивилася на ці малюнки.

Вона взяла телефон. Вона хотіла написати комусь. Але кому?

Вона набрала випадковий номер. Той, який привидівся їй уві сні.

— Алло? — почувся чоловічий голос.

Лія завмерла.

— Пробачте, я... я, мабуть, помилилася.

— Зачекайте, — сказав чоловік. — У вас дуже знайомий голос.

Вона усміхнулася.

— У вас теж.

— Як вас звати?

— Лія.

Пауза.

— Десмонд, — відповів чоловік.

Вони обоє замовкли. Щось у цьому імені відгукнулося в ній. Щось глибоке. Щось тепле.

— Я не знаю, чому я вам зателефонувала, — сказала вона. — Але... у мене таке відчуття, що я вас знаю.

— Я теж, — відповів він. — Я теж відчуваю, що знаю вас.

Він засміявся.

— Це божевілля. Ми ніколи не бачилися.

— Я знаю, — сказала вона. — Але, може... може, ми зустрінемося?

Він довго мовчав.

— Я знаю одне кафе. Називається "Венеція". Воно на набережній. Завтра о шостій вечора.

Лія заплакала. Вона не знала чому. Але вона відчула неймовірне полегшення.

— Я прийду, — сказала вона.

Наступного дня. Кафе «Венеція».

Лія сиділа за столиком, дивлячись на канал. Вода була темно-зеленою, як у Венеції. Над нею кружляли чайки.

Вона чекала.

— Вибачте, що запізнився, — почула вона голос ззаду.

Вона повернулася.

Перед нею стояв чоловік. Високий. З карими очима. З золотистими іскринками. Він був незнайомим. Але його погляд... він був таким знайомим.

— Десмонд? — запитала вона.

— Лія, — видихнув він.

Вони дивилися одне на одного. І в цей момент щось клацнуло.

Вона згадала. Він згадав.

Усе.

Венецію. Листи. Весілля. Дах. Аварію. Безмежність.

— Це ти, — прошепотіла вона, затуляючи рота руками.

— Це я, — сказав він, і його очі наповнилися сльозами.

Вона кинулася до нього. Він обійняв її. Вони плакали. Сміялися. Цілувалися.

— Ми знайшли одне одного, — шепотів він. — Знову.

— Я знала, — сказала вона. — Я знала, що ти десь є.

Вони сіли за столик. Він тримав її за руку, ніби боявся, що вона зникне.

— Я не відпущу тебе, — сказав він. — Більше ніколи.

— І я тебе, — відповіла вона.

За кілька місяців. Їхнє весілля.

Цього разу все було інакше. Маленька церква на березі моря. Лише близькі друзі. Лія була в простій білій сукні. Десмонд — у синьому костюмі.

Вони обмінялися обручками. Не старими. Новими. Але з тим самим значенням.

— Я обіцяю, — сказала вона. — Кохання переможе все.

— Я обіцяю, — сказав він. — Ми ніколи не розлучимося.

Вони поцілувалися.

І в цей момент пролунав дзвін. Не весільний. А старий. Знайомий.

Десмонд подивився на Лію.

— Ти чула?

— Так, — посміхнулася вона. — Це вони. З іншого світу. Вони вітають нас.