Частина 9: Між світами

Безмежність. Там, де немає часу.

Лія та Десмонд сиділи на березі океану. Але це був не звичайний океан. Його вода складалася з мільярдів зірок, які пульсували світлом. Над ними — чорне небо без меж.

— Ти сумуєш за життям? — запитав Десмонд.

Лія довго мовчала.

— Я сумую за тим, чого ми не встигли, — відповіла вона. — За нашими дітьми. За старостю. За тим, щоб прокидатися з тобою щоранку.

— Я теж, — Десмонд погладив її по щоці. — Але я не шкодую. Бо тепер ми маємо вічність. Це більше, ніж я міг би попросити.

Вона посміхнулася.

— Ти пам'ятаєш той день у Венеції?

— Кожну мить, — він закрив очі. — Твій сміх. Твої очі, коли ти дивилася на воду. Твою сукню. Ти була найкрасивішою жінкою, яку я коли-небудь бачив.

— А тепер? — запитала вона, кокетливо піднявши брову.

— Тепер ти ще красивіша. Бо твоя душа світиться. Вона така ж, як ти.

Вони поцілувалися.

І в цей момент перед ними з'явилася доріжка. Вона була зроблена зі світла. Вона вела кудись угору, у ще більшу безмежність.

— Це що? — запитав Десмонд.

— Не знаю, — відповіла Лія. — Але я відчуваю... це запрошення.

Вони встали. Вони взялися за руки.

Вони зробили перший крок.

На землі. Паралельно.

Мартіна стояла на могилі Лії. Вона тримала в руках білі троянди — ті самі, які були у Лії в день весілля.

— Я не знала тебе, — прошепотіла Мартіна. — Але я відчуваю тебе. Дякую, що допомогла нам. Дякую за знаки.

Вона поклала квіти на могилу.

І тоді вона відчула теплий вітер. Він був ніжним, як дотик.

Вона підняла голову.

Над могилою кружляв метелик. Білий. З сріблястими крилами.

Він сів на квіти.

Мартіна посміхнулася.

— Будьте щасливі, — прошепотіла вона. — Там, де ви є.

Безмежність. Дорога зі світла.

Лія та Десмонд йшли довго. Вони не відчували втоми. Вони просто йшли, тримаючись за руки.

Навколо них з'являлися картини: їхнє дитинство, молодість, їхні мрії, які не здійснилися.

— Дивись, — сказала Лія, вказуючи на одну з картин.

Там були вони. Старі. З дітьми. З онуками. Вони сиділи в саду, сміялися.

— Що це? — запитала Лія.

— Це те, що могло б бути, — відповів голос звідкись згори.

Лія та Десмонд завмерли.

Перед ними з'явилася фігура. Стара жінка. Вона була в білому. Її очі сяяли мудрістю.

— Я — Суддя, — сказала вона. — Я вирішую, куди йдуть душі після смерті.

— Ми померли, — сказав Десмонд. — Але ми не хочемо йти нікуди. Ми хочемо бути разом.

Суддя посміхнулася.

— Ви й так разом. Ваші душі сплелися воєдино. Але ви маєте вибір.

— Який? — запитала Лія.

— Ви можете повернутися. У нові тіла. У нове життя. І знову знайти одне одного. Або ви можете залишитися тут, у вічності, як ви є.

Лія та Десмонд подивилися один на одного.

Вони не вагалися.

— Ми хочемо повернутися, — сказали вони разом. — Ми хочемо прожити те життя, яке у нас вкрали.

Суддя кивнула.

— Це буде важко. Ви не пам'ятатимете одне одного. Ви знову будете шукати. Ви знову будете страждати.

— Ми згодні, — сказала Лія.

— Я буду шукати її, — сказав Десмонд. — У кожному житті. У кожному світі. Я знайду її.

Суддя підняла руку.

— Тоді йдіть. І нехай кохання веде вас.

Світло спалахнуло.

Лія та Десмонд зникли.