Частина 6: Мить до прірви

Час зупинився.

Лія не відчула удару. Вона не відчула болю. Вона просто пролетіла крізь холодне повітря, дивлячись на нього. На Десмонда. На його обличчя, що наближалося до неї з кожною миттю.

Але він був у машині. Вона падала. Вони не могли доторкнутися.

І все ж... щось сталося.

Коли її тіло торкнулося землі, її душа вивільнилася. Вона побачила себе збоку — білу пляму на сірому асфальті, червону калюжу, що розтікалася, наче квітка.

А потім вона кинулася до нього.

Вона була швидшою за світло. Вона влетіла в його машину за мить до удару. Вона обійняла його. Вона відчула його страх, його біль, його любов.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Я з тобою.

Десмонд відчув тепло. Незважаючи на холод металу, на скло, що летіло в обличчя, на ремінь безпеки, що врізався в груди — він відчув її.

— Ліє, — видихнув він.

І в цей момент вантажівка, яка їхала назустріч, не встигла загальмувати.

Удар був страшним. Десмонд вилетів з машини, як лялька. Але він не відчув болю. Лія тримала його. Вона несла його крізь повітря, оберігаючи, ніби крилами.

Вони приземлилися на траву за сто метрів від зруйнованої машини.

Десмонд лежав нерухомо. Його тіло було зламане. Але очі були відкриті.

Він дивився на неї. Він бачив її. Не тіло — душу. Вона сяяла м'яким, блакитним світлом.

— Ти прийшла за мною, — прошепотів він.

— Я завжди буду приходити за тобою, — відповіла вона. — Де б ти не був.

Вона нахилилася до нього. Її губи торкнулися його чола.

І Десмонд закрив очі.

Там, у білій кімнаті.

Він прокинувся вже в іншому місці. Він стояв на білому мармуровому полу. Навколо — безмежний простір. Ні стін, ні стелі. Тільки світло.

— Де я? — запитав він.

— Ти вдома, — почув він голос позаду.

Він обернувся. Лія стояла в тій самій весільній сукні, але вона була чиста. На ній не було крові. Не було пилу. Вона сяяла.

— Я помер? — запитав він.

— Ми померли, — поправила вона.

Він підійшов до неї. Він узяв її за руку. Її шкіра була теплою. Справжньою.

— Я не відчуваю болю, — здивувався він.

— Тут немає болю, — посміхнулася вона. — Тут тільки ми.

Вони поцілувалися. І цей поцілунок був довшим, ніж будь-який, який вони мали за життя. Він був вічним.

Але десь далеко, в реальному світі, хтось плакав.

Готель «Перлина». Хол.

Річард Вейн стояв над тілом своєї нареченої. Він не розумів, що сталося. Він прийшов до вівтаря, чекав на неї, а потім почув крики.

Він вибіг на вулицю. Він побачив її. Вона лежала в калюжі крові. Біла сукня. Червоні троянди, які випали в неї з рук.

— Ліє, — прошепотів він. — Навіщо?

Він упав на коліна. Він ридав, як дитина.

Але хтось із натовпу прошепотів:

— Вона дивилася на ту машину. На «Феррарі». Вона кричала його ім'я.

Річард підняв голову.

— Яке ім'я?

— Десмонд.

Річард побілів. Він знав це ім'я. Він знав, що Лія носила каблучку Десмонда на шиї. Він бачив її обличчя, коли вона думала, що він не дивиться.

Він зрозумів. Вона ніколи не любила його.

Вона кохала іншого. До самої смерті.

Траса М-14. Місце аварії.

Елеонора приїхала через годину. Вона стояла збоку, дивлячись на палаючі уламки «Феррарі». На її обличчі не було сліз. Лише холодний, скляний погляд.

— Ви його впізнали? — запитала вона поліцейського.

— Так, пані Сальваторе. Ваш чоловік загинув на місці.

Вона кивнула.

— Де його тіло?

— Зараз вилучають. Але я маю вас попередити... Він був не сам.

Елеонора завмерла.

— Що?

— Ми знайшли його телефон. Останнє повідомлення було від жінки на ім'я Лія. Вона написала: "Я тільки твоя. Чекаю на даху".

Елеонора відчула, як її серце стиснулося. Але це був не страх. Це була лють.

— Сука, — прошепотіла вона. — Навіть у смерті він обрав її.

Вона розвернулася і пішла. Вона не озирнулася.

Але вона не знала, що за нею спостерігають.

Детектив Мартіна Коул стояла за деревами. Вона бачила все. Вона бачила, як Елеонора приїхала, як вона питала про тіло, як вона ледь стримувала гнів.

Мартіна набрала номер Торна.

— Майкле, я знаю, хто це зробив. Елеонора Сальваторе. Вона замовила вбивство свого чоловіка. Але вона не хотіла, щоб він помер. Вона хотіла, щоб він страждав.

— Це докази? — запитав Торн.

— Вони будуть. Я знайду їх.

Там, де душі.

Лія та Десмонд сиділи на білому березі безкрайнього океану. Вода була прозорою, як скло, але в ній відбивалися зірки.

— Що тепер? — запитала Лія.

— Не знаю, — зізнався Десмонд. — Але мені все одно. Поки ти поруч, мені нічого не потрібно.

Він узяв її за руку.

— Ти шкодуєш? — запитав він. — Що зустріла мене? Що покохала?

Вона подивилася на нього. Її очі були повні сліз, але це були сльози щастя.

— Я шкодую лише про одне, — сказала вона. — Що ми не втекли раніше. Що ми дозволили світові зламати нас. Але тепер... тепер ми вільні. Назавжди.

Він поцілував її руку.

— Ми вільні.

І десь далеко, в реальному світі, пролунав дзвін.

Дзвін весільних дзвонів. Але це був не Річард і Лія. Це був Десмонд і Лія. Там, де не було священиків, де не було законів, де не було Елеонори.

Вони одружилися в білій безмежності.

І цей шлюб триватиме вічність.