Частина 4: Останній лист

1 день до трагедії. Ніч.

Лія сиділа на підлозі своєї кімнати в готелі. Навколо — розкидані сторінки. Вона плакала, але сліз уже не залишалося. Лише тихий, надривний сміх.

Вона перечитувала старі листи Десмонда, які зберегла з часів Венеції. Він писав поетично, довго, з такою ніжністю, що в неї розривалося серце.

«Ліє, коли ти спиш, я думаю про тебе. Коли ти прокидаєшся, я дихаю тобою. Коли ти посміхаєшся — сонце запалюється у моїй душі. Я обіцяю, що одного дня я вкраду тебе. Я відвезу тебе в місто, де немає контрактів, немає грошей, немає зобов'язань. Тільки ми. Тільки море. Тільки вітер».

Вона притисла ці листи до грудей.

— Чому ти зрадив? — прошепотіла вона. — Чому ти дозволив їй зламати нас?

Але десь глибоко в душі вона не вірила в його зраду. Вона не вірила жодному слову з того останнього повідомлення.

І тоді вона зробила те, що змінило все.

Вона зателефонувала старому другові, хакеру, який колись допомагав їй з виставкою.

— Дістань мені листи Десмонда. Усі. За останній рік.

Через три години вона отримала доступ до його прихованої поштової скриньки.

Вона побачила сотні листів.

Він писав їй щодня. Він планував утечу. Він благав її про відповідь. Він казав, що любить.

Усі вони були перехоплені. Усі — знищені.

— Сука, — прошепотіла Лія, її голос тремтів від гніву та відчаю. — Елеонора... вона все це зробила.

Вона взяла телефон і набрала номер Десмонда. Він не відповідав. Він був у дорозі. Вона написала йому:

«Я знаю правду. Я знаю, що це була вона. Де ти? Я хочу бачити тебе. Сьогодні. Зараз».

Відповідь прийшла через десять хвилин:

«Я їду до тебе. Будь на даху. Я заберу тебе звідти. Ми втечемо. Я кохаю тебе. Тримайся».

Лія засміялася. Вперше за багато місяців.

Вона вибігла в коридор. Вона кричала від радості.

Але зупинилася.

Вона була у весільній сукні. Завтра — весілля. Річард чекає. Гості приїжджають. Її батьки — там.

Вона подивилася на себе у дзеркало. Біла сукня. Фата. Квіти.

— Я не можу вийти за нього, — прошепотіла вона. — Я ніколи не зможу.

Вона зірвала з себе фату. Вона розірвала сукню на плечі. Вона виглядала як божевільна.

Але в її очах світилося щось нове. Надія.

Вона вибігла на дах. Холодний вітер ударив у лице.

Вона чекала.

— Приїжджай, — прошепотіла вона. — Будь ласка, приїжджай.

І вона побачила його машину. «Феррарі». Червона, як її любов.

Він був там.

Він вийшов з машини, підвів голову.

Вони подивилися один на одного.

Лія зробила крок вперед, до краю даху. Вона хотіла крикнути йому: «Я теж! Я теж кохаю тебе!»

Але вона не врахувала вітру.

Вітер штовхнув її.

Вона похитнулася.

Її рука метнулася до поручня, але сукня заплуталася, фата злетіла в повітря.

Вона не хотіла падати.

Вона хотіла жити.

Але було запізно.

Вона летіла вниз, дивлячись на нього. Вона бачила його обличчя — сповнене жаху та любові.

— Десмонде, — прошепотіла вона.

Удар.

І тиша.

А він, там, унизу, натиснув на гальма. Вони не працювали. Він побачив, як її тіло впало на бетон. Він відчув, як його серце розірвалося на шматки.

— ЛІЄ! — закричав він.

І машина врізалась в опору.

Мить між світами.

Лія відчула, як її душа відділяється від тіла. Вона була легкою, теплою. Вона бачила згори, як натовп оточує її тіло. Вона бачила, як Десмонд помирає в своїй машині.

Вона не могла до нього доторкнутися. Не могла крикнути.

Але вона відчула, як щось потягнуло її.

Вона опинилася в білій кімнаті. В ній були двері.

Двері відчинилися.

І за ними стояв він.

— Ліє, — сказав Десмонд.

Вона кинулася до нього. Вони обійнялися. Вони плакали. Вони сміялися.

— Ми померли, — прошепотіла вона.

— Знаю, — відповів він.

— Але ми разом.

— Так. І ніхто, ніщо нас більше не розлучить.

Вони стояли в білій безмежності. Поруч не було нічого — ані часу, ані простору.

— Я тебе кохаю, — сказала вона.

— І я тебе, — відповів він. — Назавжди.

Там, у реальному світі.

Мартіна стояла над тілами Лії та Десмонда. Вони лежали в різних моргах, але вона відчувала: між ними є зв'язок, який не знищить навіть смерть.

Вона тримала в руках останнього листа Лії до Десмонда.

«Якщо ми не зможемо бути разом у цьому світі, я вкраду тебе в іншому».

Мартіна заплакала.

Це було не розслідування. Це була історія кохання, яка перемогла навіть смерть.