Розділ 1

В обідню перерву Оля вирішила піти на вулицю подихати свіжим повітрям. В дверях вона зіткнулась з керівником групи туристів, які, як їй було відомо, збиралися в похід.

- Оля, виручай, - благав Артем, - в останній день перед походом Віктор відмовився з нами іти: дружина поставила ультиматум - сім’я або туризм. Якщо в складі команди буде менше шести чоловік нам не дозволять вийти на маршрут. Маршрут крутий – ідемо на Тянь-Шань в зону, яка раніше була закритою. У нас вже білети на руках, погоджуйся!

- Але я не можу - одружуюсь, і обіцяла нареченому не ходити в гори, - обурилась Оля.

- І коли весілля? - захвилювався Артем.

- Дата поки невідома, ми ще не подали заяву.

- Тоді вирішуй, може це буде твій останній серйозний похід.

- Ні, - відрізала Оля.

- Я не почув відмови – вилітаємо завтра увечері. З твоїм начальством про відпуску я домовлюсь сам. Зателефоную в кінці дня, - прокричав Артем і зник.

Оля давно мріяла про серйозне сходження на Тянь-Шань і нехай в останній раз, після одруження з’являться інші інтереси. Батькам вона скаже, що їде на море. Справа в тому, що у мами хворе серце і їй не можна хвилюватися, а Валера має її зрозуміти.

Увечері вони с Валерою пішли до Олі додому, і вирішили там заночувати.

- Що тебе бентежить? - занепокоївся Валера, - цілий вечір ти, немов хочеш щось сказати, але не можеш наважитись.

- Як ти все помічаєш, - повільно почала Оля, - сьогодні в обідню перерву я зустріла Артема. Ти знаєш, я тобі розповідала про нього - це турист з досвітом. У них зривається похід тому, що в останній день перед вилітом літака дружина Олега поставила ультиматум - або сім’я, або похід: в нього недавно народилася дитина. Ось він і просив мене замінити Олега. Розумієш, у хлопців зривається цікаве сходження.

- Але до чого тут ти? Нехай шукають іншого «фахівця»! - обурився Валера.

- Любий мій, але у них немає часу на пошуки - завтра увечері вилітаємо літаком до Фергани.

- Вилітаємо? - здивувався Валера.

- Так я хочу іти з ними в похід. Дозволь, будь ласка, обіцяю, це буде останній похід в моєму житті.

- Ти вже одного разу обіцяла, - похмуро проголосив Валера.

Настало важке мовчання, коли кожен вважав саме себе правим. Мовчання тягнулось, і ніхто не хотів першим його порушувати.

Валера встав і пішов до дверей.

- Не поспішай, щоб потім не пошкодувати, - наздогнав його знайомий голос. Він зупинився. Оля підійшла до нього і поклала руки на плечі.

- Щоб не сталося з нами надалі, - почала Оля - зараз я хочу бути твоєю.

Вона доторкнулась губами до його пухлих губ і трохи потягнула на себе. Від цього дотику і дивовижного запаху, що походив від Олі він не міг встояти. Він почав розстібати ґудзики на блузі, цілуючи ароматне тіло, яке відкривалося з кожним дотиком. А її так хвилювали його дотики, руки здавались такими рідними , що голова пішла обертом, і вона радісно скорилась його ласкам.

Наступного дня в аеропорту дружини проводжали від’їжджаючих, туристів, а її проводжав Валера. Оля весь час збуджено дотепно шуткувала. Валера не відповідав на жарти і був у пригніченому настрої. Артем - керівник групи  погладжував чисто поголену голову, і промовляв, що на час походу відпочиває від всього мирського. Білети вже зареєстровані, багаж зважений, залишилось пройти огляд на відсутність забороненого і «Вперед!» шукачі пригод. На хвилину Оля залишилась наодинці з Валерою. Вона дивилась на нього, щоб краще запам’ятати кожну рису обличчя, адже вони розлучаються майже на місяць. Він незадоволено видавив з себе:

- Мені хочеться взяти тебе за руку і відвести додому.

Оля з дитинства займалась туризмом. В походах, крокуючи по лісним стежкам і гірським міжгір’ям, вона відчувала себе частиною зеленої трави і незайманої тендітної квітки. І ще, в поході вона звільнялась від метушні міста, від потрібності поспішати, від побуту і не потрібного спілкування, від ворогів і заздрощів, від необхідності бути кимось, а не просто частиною природи.

Все починалось з того, що вона записалась в клуб по гірському туризму. Три рази на тиждень в клубі проходили теоретичну підготовку, а на вихідні, загрузившись спорядженням і бутербродами, їхали в Карпати, де в умовах максимально наближених до тих, що їм довелось би зазнати в серйозному поході, проводили тренування. З туристами було легко і просто. Вони ніколи не вели душевних розмов, але вона знала, що на кожного з них можна покластися. Вона була з ними тут і зараз і її сприймали такою, якою вона є.

Їй було 28 років, зовнішність приємна: темне, коротко пострижене волосся бліде обличчя з прямим носом і великими сумними очима. Знайомі чоловіки надавали перевагу дружбі з нею, вона була «своїм хлопцем», але ніхто не хотів роздивитися в ній жінку. В університеті з нею дружив один хлопець, після лекцій проводжав додому, дарував квіти, знайомив з друзями. Так проходили дні, тижні, потім він признався, що на Батьківщині в нього є дівчина, яка його чекаєвже чотири роки і він не знає кого обрати її чи Олю. Це була їх остання розмова. За рік часу після закінчення університету вона їхала автобусом з свого мікрорайону в центр. На одній з зупинок в автобус зайшла молода жінка з дитиною на руках. Оля уступила їй місце і потім, довгі 10 хвилин стояла поруч. Жінка притуляла до себе сонну дитину. Вона була гарною: з-під червоного шарфа вибивалось фарбоване волосся, високий лоб переходив однією лінією до носу, який був трохи довгий, бліде обличчя нічого не виражало. Перед останньою зупинкою чоловік протягнув їй якісь дитячі речі і Оля, подивившись на чоловіка впізнала в ньому свого друга-однокурсника. Він не привітався тільки в очах було збентеження. Вона скоро відійшла від них і стиснула руку в кулак. Вона себе заспокоювала: добре, що відносини обірвались, може і, не було справжніх почуттів.

Сьогодні з незрозумілих причин у Олі був гарний настрій. Може, від того, що сяяло сонце, а може від передчуття чогось незвичного. В офісі все було буденно і одноманітно, але раптом двері у відділ відчинились, і на порозі з’явився новий працівник. У нього було коротко острижене хвилясте волосся, високий лоб, трохи випуклі очі посміхались.