Гідний батько не гідного сина

Минав час. З кожним новим днем Марині ставало все складніше удавати, ніби вона нічого не знає про почуття Всеволода Володимировича. Дівчину дивував той факт, що це так її хвилює, а ще більше — розуміння того, що їй приємно це знати.

Життя потроху налагодилося. Боря більше не турбував її. Марина чекала, коли ж на ресторан посиплються неприємності, через їхній геть не дружній розрив. До того ж чоловік їх їм обіцяв. Та нічого такого не сталося. Дівчина дивувалася цьому, однак не втомлювалася дякувати Богові.

Одного дня вона дізналася, що завдячувати потрібно не вищим силам, а цілком матеріальній людині, батькові Бориса.

— Вітаю, Ви — Марина, вірно? — привітався він, коли якось завітав до ресторану.

— Так, а Ви хто? — дівчина запитала це скоріше для формальності, аніж тому, що не здогадалася, ким є цей чоловік у темно-коричневому діловому костюмі. Вона впізнала його за очима. Дивно, чи не так? Зазвичай люди відшукують знайомі риси обличчя, а Марина впізнала сірі туманні озера, в яких так часто закохано потопала останні шість років.

— Семен Аркадійович, батько Бориса.

— І навіщо я Вам знадобилася? — Марина вирішила всім своїм виглядом продемонструвати, що люди, пов’язані з її колишнім, неприємні для неї.

— Тепер розумію, чому мій вітряний синочок зміг так довго протриматися, — відказав чоловік замість відповіді. — Краса і темперамент… Ух! В порівнянні з Вами всі його колишні коханки — звичайна міль.

— Мені здається, Ви переходите межі.

— Розумію Вашу злобу, але я все ж хочу поговорити. Це не на довго.

— Гаразд, — Марина здалася і нарешті відсунула стілець, подумки підмітивши, що всі її справи останні роки вирішуються за столиком в ресторані. — Слухаю.

— Насправді я хотів просто перепросити за свого сина. Не зважаючи на те, що Борис не вважав за необхідне познайомити батька з дівчиною, з якою перебував у відносинах аж шість років, я про Вас знав. Я взагалі про всіх його жінок знаю. Навіть про тих, що лише на одну ніч затрималися у його ліжку.

— Тішуся, що у світі багатеньких не можна приховати навіть те, що ти шипуна в іншому кінці міста пустив, — Семен Аркадійович явно знітився від подібної фрази, але Марину це лише потішило.

— Розумію, що збоку виглядає не дуже, але Борис, на жаль, коли лишається без нагляду, дурню коїть.

— Не хотілося б Вас засмучувати, але він і під ним непогано справляється з цим.

— Борис насправді непоганий хлопець, але кохання не для нього. Хоча Вас він дійсно полюбив. Я навіть почав сподіватися, що син нарешті одружиться.

— Навіщо Ви все це говорите мені?

— Бо хочу, щоб Ви знали.

— Мені це не цікаво. Я можу бути або єдиною, або ніяк.

— Розумію. Горду жінку видно здалеку. Тому я певний час потай допомагав Борі приховувати ту білявку.

— Тобто це вже давно триває?!

— Не дуже, всього…

— Ні! Стоп! Я не хочу цього знати. І взагалі, мені здається, цю розмову варто завершити — вона не має жодного сенсу.

— Стривайте, — Марина вже зірвалася з місця, але Семен Аркадійович встиг вхопити її за руку. — Хочу, щоб Ви знали: я прищемив хвіст Борису, тому він не створить жодних проблем ні ресторану, ні Вам особисто.

— Навіщо Ви це робите?

— Бо він не має права псувати Вам життя. Я не можу дозволити власному синові коїти все, що заманеться. До того ж до Вас у мене особиста симпатія. Серед десятків його жінок знайдеться всього кілька, які дійсно закохалися в нього, а не в гроші, але Ви — єдина, яка любила його. Мій син справжній телепень, якщо зміг проміняти взаємне кохання на короткотривалі розваги з дешевкою.

— Я дійсно вдячна Вам, але не просіть мене повернутися до Борі. Я не зможу, — Марина раптом усвідомила, що опинилася серед тих нещасних, які віднайшли однозначну відповідь на запитання «чи зможу я пробачити зраду?».

— Я й не збирався. Але знайте, що якщо раптом опинитеся в скруті, не зволікайте і йдіть до мене. Я допоможу.

— Дякую, але не думаю, що я опинюся у на стільки жалюгідному становищі, аби просити допомоги у Вас. Нічого особистого, але… Думаю, Ви розумієте.

— Все ж, я наполягаю, щоб Ви зберегли це на крайній випадок, — він протягнув дівчині свою візитку. — Хоча я від щирого серця бажаю Вам ніколи не відчути потребу зв’язатися зі мною.

Чоловік лишив гроші за своє замовлення, накинувши пристойні чайові й вийшов з ресторану. Марина так і лишилася стояти, задумано розглядаючи візитку. Дівчина була неочікувано приємно здивована батьком Бориса, але що вона знала точно, так це те, що не звернеться до нього за допомогою, навіть якщо втрапить в таке лайно, що й вух не буде видно.

Отож, вже за кілька хвилин малесенькі шматочки цупкого картону полетіли в смітник. Марина раптом усвідомила, що зможе жити далі, можливо, навіть колись навчиться знову бути щасливою, але відтепер вона поставила самій собі стійкі ультиматуми. Перший: Борис більше ніколи не повернеться в її життя. І другий: відтепер вона лише дозволить кохати себе достойному чоловікові, коли прийде час, але ні в якому разі не піддасться почуттю сама.