Весілля

Марина вертілася навпроти дзеркала. Вже придбану весільну сукню довелося замінити на іншу, вільнішого крою. Та, що була на ній зараз мала значно простіший дизайн і геть не білий колір, а кремовий, навіть майже персиковий. Та це наречену цілком влаштовувало. Вона якось не до кінця усвідомлювала, навіщо одягати білу сукню й фату, якщо дівчина вже давно не дівчина аж на стільки, що це помітно неозброєним оком. До слова, останню вона вирішила замінити на капелюшок в тон сукні. Марина завжди знала, що від цих її поглядів віяло минулим століттям, але що вже поробиш, якщо вони такі.

— Все ще не схвалюєш? — озвалася вона до Ані, яка допомагала їй одягтися.

— Вибач, але так.

— Ти ж не перекваліфікуєш мене у ненависні мачухи?

— Ні, за це не переймайся. І, як би дивно це не звучало на фоні мого ставлення до вашого весілля, я рада, що мамою мого молодшого братика станеш саме ти.

— Дякую.

— Та все ж, твоє рішення мені абсолютно незрозуміле. Костя готовий прийняти тебе з дитиною, а тато — відпустити. Навіщо ти мучиш себе?

— Аню, не можу я думати лише про себе.

— Мені здається, ти саме це й робиш.

— Тобто?!

— Ти намагаєшся задовольнити, як тобі здається, голос совісті, бо просто хочеш жити спокійно.

— Думаєш, можна бути спокійною, відмовляючись від кохання?

— Тобі — так. Ти з тих людей, кому совість муляє більше, ніж нещасливе кохання. От саме тому я й говорила, що та ваша угода з татом і двох копійок не варта. І виявилася правою.

Марина не могла заперечити висновки Ані, але насправді совість — не єдине, що змусило її розвернутися на сто вісімдесят градусів. Вона згадала власні дитячі травми. Як би добре про неї не піклувалися тітка з дядьком, вони не змогли замінити батьків. Цей особливий зв'язок можливий лише між дитиною та рідними мамою й татом. Дівчина просто не може позбавити цього власного сина.

— Годі перебирати вже зварену гречку. За годину я офіційно стану твоєю мачухою.

— Ну, взагалі-то ні. Офіційно я — донька Августина Валентиновича, тому вибачай, але матусею звати не почну.

— Слава небесам! — Марина розсміялася. — До речі, а ти сама не задумувалася про особисте?

— Вже намагаєшся збути пасербицю заміж?

— Та ні. Просто хочу, щоб моя подружка нарешті знайшла своє щастя. Ти на це заслуговуєш.

— Пам’ятаєш, я тобі розповідала про мого брата, який не брат?

— Ага.

— Ну, словом… Не знаю, що з цього вийде, але ми останні місяці часто спілкуємося.

— Та ти що?! Я дуже рада за тебе.

— Тільки тсс! Не говори нікому. Ми не хочемо квапити події.

— Звісно, Анютко.

* * *

Ніхто не розумів, що відбувається. Вони мали розписатися ще пів години тому, але наречений досі не з'явився. Всеволод навіть не відповідав на дзвінки й повідомлення. Марина не знала, що й думати. В голову лізли різні жахливі думки.

Всі вже збиралися розходитися, коли до приміщення забіг захеканий наречений.

— Ну нарешті! Костянтине, ми так не домовлялися. Аби Ви затрималися ще хоча б на п’ять хвилин, то мусили б перенести весілля, — одразу підбігла до нього жіночка у світло-рожевому костюмі, яка, судячи з усього, мала реєструвати шлюб. — Де наречена? Швидше, заходьте. Я через вас точно з роботи вилечу!

— Стоп! — крикнула Марина, коли Костя попрямував до неї. — Що коїться? Де Всеволод?

— Вибач, що загнали тебе в таке становище, але іншого варіанту ми не вигадали.

— Хто «ми»? Що вигадали? — дівчина виглядала так, ніби зараз розридається. — Чого ти тут?

— Це тобі, — Костя протягнув дівчині акуратно складений папірець, який витяг з внутрішньої кишені піджака.

— Що це?

— Це від Всеволода. Прочитай і все зрозумієш.

— Агов, ви взагалі розписуватися збираєтеся?! — ніяк не заспокоювалася жіночка. Втім, на її крик ніхто не звернув уваги. Всі ошелешено дивилися на Костю й Марину.

Дівчина нетерпляче розгорнула аркуш.

Люба Марино,

Схоже, вже стає звичкою спілкуватися з тобою рукописними листами. Та лишитися і пояснити все особисто я б не зміг.

Вибач, що знову кинув тебе в епіцентр напруженої ситуації, але це для твого ж блага. Ми з Костею все влаштували, тому ти просто зараз мусиш піти й стати його дружиною. Я не можу одружитися з тобою, бо… кохаю. А коли насправді любиш, зробиш все для того, щоб людина була щасливою. Навіть якщо для цього потрібно віддати її іншому.

І ще. Не хвилюйся за нашого малюка. Він не почуватиме себе ані покинутим рідним батьком, ані обділеним. Поглянь на Аню. Вона — живий доказ того, що це не просто слова. 

Будь щасливою. Будь ласка, зроби це заради мене.

А як знову втечеш, я заведу одразу сім коханок на кожен день тижня і буду постійно приходити до тебе зі слідами їхніх помад на комірі та шлейфом від жіночих парфумів. Я не жартую. Я не хочу, щоб ти була зі мною, тому готовий заради цього перетворитися на твого колишнього — Бориса.