Всі крапки над "і" розставлено

Марина нервово постукувала пальцями по столу. Всеволод попросив її зайти до нього в кабінет, коли випаде вільна хвилинка. Обличчя його було на стільки серйозним, що не варто й напружуватися, аби зрозуміти, що тема розмови не проста.

З дня зустрічі випускників минуло чотири місяці. До весілля лишалося вполовину менше. Та не зважаючи на це, Марина так і не змогла викинути зі своїх думок Костю. Спокій дівчині навіть снитися припинив.

— Давно чекаєш? — до кабінету зайшов Всеволод.

— Ні, всього кілька хвилин.

— Пам’ятаєш, ми якось уклали одну угоду у цьому самому кабінеті?

— Так, — дівчина ніяк не могла змусити власні ноги спокійно перебувати на одному місці.

— Прикро дізнатися, що ти її не дотрималася.

— Ти про що?

— Про це, — чоловік відчинив двері кабінету і вже за мить всередину зайшов Костя.

— Як?.. Що відбувається?

Земля під ногами припинила бути твердою. В уяві вихром прокотилися спогади про зустріч випускників. Несвідомо Марина зупинила погляд на губах несподіваного гостя.

— Ви, мабуть, поговоріть трохи наодинці, — сказав Всеволод і одразу вийшов.

— Що ти тут робиш?! — одразу накинулася на Костю Марина.

— Приїхав до тебе.

— Як ти мене знайшов?

— Ти на зустрічі випускників сама сказала, де працюєш. Знаючи це, мені достатньо було зробити один єдиний пошуковий запит в Інтернет, щоб надибати адресу твого ресторану.

— Навіщо?

— Бо не зміг відпустити тебе ще раз.

— Тобто «ще раз»?

— Господи, тільки ідіоти й ти не здогадалися, що я закоханий у тебе з того самого дня, як ти з’явилася в нашій школі. Хоча я до останнього сподівався, що ти таки помітиш, звернеш увагу.

— Мабуть, я таки помітила. Та не повірила.

— Чому?

— Бо ті, хто звикли бути окремими самотніми одиницями колективу, поступово втрачають опцію «повірити, що тобою хтось зацікавився більше, ніж предметом інтер’єру».

— Це моя провина. Я мусив поговорити з тобою відверто.

— Навіщо про це зараз говорити? Ми вже не школярі. Дитячі симпатії втратили свій сенс десять років тому.

— Для мене — ні. І для тебе теж.

— Ти помиляєшся. Я вже говорила, що то була хвилинна слабкість, виною якій раптові спогади з минулого. Просто я не очікувала, що зустріч з однокласниками аж так сильно вплине на мене, от і все.

— І чому ти тоді сама не своя останні місяці?

— Звідки ти знаєш?

— Поспілкувався трохи з твоєю подругою і… нареченим.

— Мені не подобається, що мене обговорюють за спиною.

— Вибач, але в мене не було вибору. Ти ж сама не хочеш говорити.

— Цікаві певно діалоги вийшли, — Марина відвернулася від Кості, склавши руки на грудях.

— Взагалі це випадково вийшло. Я приїхав до тебе, запитав у місцевого офіціанта. Він сказав, що покличе тебе… Слухай, може обернешся обличчям до мене?

— Ні, я й так все чудово чую.

Насправді Марина просто намагалася стримати свої бажання. Їй дико хотілося наплювати на все і кинутися Кості на шию. 

— Взагалі-то мені трішки некомфортно говорити зі спиною… — Костя витримав паузу, але зрозумівши, що Марина обертатися не збирається, продовжив: — Гаразд, хай буде так. Отож, я чекав на тебе, а прийшла Аня. І ми розговорилися. Вона в кількох словах розповіла мені, як ти жила останні десять років. До речі, в неї талант. Я б не зміг так багато інформації вмістити в кілька речень.

— Впізнаю Аню, — Марина кинула швидкий погляд через плече й одразу повернула голову в попередню позицію. — І що далі?

— Далі вона вирішила відвести мене до тебе, але дорогою до твого кабінету ми зустріли Всеволода. Довелося все йому пояснити. До слова, він виявився геть не таким, як я його собі уявляв. Раніше я думав, що це звичайний стариган, який вирішив підчепити собі молоду лялечку, а заодно й лишити всі прибутки від ресторану в родині, так би мовити. Та на ділі він виявився інтелігентним чоловіком.

— Так, Всеволод майстер створювати негативне перше враження, — Марина нарешті обернулася. — І що ж ви з Анею нарозповідали йому?

Дівчина вже встигла сильно пошкодувати, що розтріпала подрузі все про Костю, як остання дурепа. Та вона навіть подумати не могла, що Аня викладе все батькові.

— Правду.

— Я так розумію, вашу правду.

— Марино, чому ти з таким завзяттям все заперечуєш? Чого ти так боїшся?

— Я нічого не боюся. Просто ви з Анею на пару надумали собі якусь історію про велике кохання, якого не існує. Визнаю, в школі я мала певну симпатію до тебе, але це все давно в минулому. Лишіть нарешті мене в спокої. Обоє! Їй-богу, я вже шкодую, що приїхала на ту зустріч. Я виходжу заміж за Всеволода. За два місяці. І я не збираюся щось змінювати, бо…