Улюблена книга дитинства

Марина вибігла на шкільне подвір’я. Вона не одразу зрозуміла, що по її щоках самотньо скочуються сльози. Так не повинно бути. Це неправильно. Їй має бути все одно. Дівчині не хотілося усвідомлювати що вона, щось відчуває до Кості. Заручена дівчина не має на це права. Тим більше то все було давно і не серйозно, геть по-дитячому. Певно, просто спогади так вплинули. Вже завтра їй буде одночасно смішно й соромно від того, що зараз не може стримати сльози.

— Мені все одно! — крикнула вона в нічну темноту шкільного подвір’я.

— Та невже? — Марина аж підскочила, коли почула позаду себе голос Кості. — Ті, кому байдуже, так не кричать.

— Ти мене налякав.

— Вибач. Просто подумав, що вчинив грубо, коли відмовився прогулятися з тобою. 

— Та ні, все гаразд. То в мене зайві емоції.

З вікон їхнього колишнього класу, що розташовувався на другому поверсі, почулася весела ритмічна музика.

— О, наші перейшли до танців.

— Ага. Навіть смішно від того, що це сталося одразу, як я вийшла.

— Не ти, а ми. До речі, коли я йшов, мене просили знайти тебе. Ти ніби особливий гість.

— Колись я мріяла про це. Але зараз мені байдуже. Тобто… Я дійсно рада всіх бачити, та в мене давно відпало бажання комусь щось доводити. Я відпустила минуле і навчилася жити сьогодні.

— Тоді чому плачеш? — Костя стер кінчиком пальця сльозинку з її щоки.

— То просто від вітру очі сльозяться.

— Певно до біса сильний сьогодні вітер, якщо в тебе від нього навіть голос тремтить.

— Пропоную списати це на те, що я просто розчулилася.

— Якщо ти так хочеш. Але знай, що я тобі не вірю.

— Нехай.

Музика з ритмічної змінилася на повільну.

— Впізнаєш пісню?

— Звісно. Я й досі ледь не напам’ять знаю плейлист з нашого випускного. Всі пісні з нього за ніч звучали разів по п’ять точно.

— Ну, я дещо інше мав на увазі.

— Знаю. Я пам’ятаю, Костю.

— Потанцюємо?

— Тут?

— А чому ні?

— Якщо хтось з наших визирне у вікно, то неабияк здивується.

— По-перше, навряд, комусь спаде на думку визирати в темноту, по-друге, якщо й визирне, то муситиме сильно постаратися, аби щось розгледіти, і, по-третє, мені здавалося, що тобі давно все одно на думку оточення.

— Переконав, — Марина посміхнулася і вклала свою руку в його долоню. — Цього разу тобі буде простіше — поділ сукні оминати не треба.

— І не кажи. Хоч десять років по тому спокійно отримаю задоволення від танцю з тобою, — за роки Костя не втратив свої природжене вміння добре танцювати.

— До речі, а в тебе немає дружини чи дівчини, яка повириває мені всі патли, якщо дізнається про цей танок?

— Тобі варто написати книгу «Як вивідати інформацію, не показавши своєї зацікавленості в ній».

— Я дуже навіть зацікавлена! Мені подобається моє волосся. Знаєш, скільки грошей я витратила на різні креми, бальзами й маски?

— Ти чудово зрозуміла, що я мав на увазі. Та можеш не хвилюватися, я вільний і можу танцювати з ким заманеться.

— Яке полегшення! — Марина засміялася.

— Я бачу. І це круто, бо на випускному я бачив лише твоє волосся з різних ракурсів.

— Е-е-е… Вибач, я тоді була далека від того, щоб дивитися в очі партнера. Незалежно від того, хто він.

— А знаєш, нова Марина починає подобатися мені.

— Тобто стара не подобалася?

— Чому ж? Навіть дуже. Іноді мені здається, що я готовий прийняти тисячі версій тебе.

— Костю… це… Я не знаю, що сказати.

— І не потрібно.

Наступної миті вона відчула його поцілунок на своїх губах. Обережний, невпевнений, ніжний. Їй здалося, що це схоже на німе запитання, яке має лише два варіанти відповіді. І вона відповіла «так». Марина перемістила свої руки, зімкнувши їй навколо шиї хлопця. Костя притис дівчину до себе, всього на мить відірвавшись від її губ, аби впевнитися, що та не передумала. Його другий поцілунок був вже більш впевненим.

— Я про це мріяв останні сімнадцять років, — тяжко видихнув хлопець, коли нарешті відірвався від її губ.

— То чому тоді мовчав?

— Бо ти, як і всі інші, не сприймала мене… як хлопця.

— Ти й досі такий впевнений, що знаєш мене?

— Ні, я вже ні в чому не впевнений. Я думав, що з роками впорався з цим, але варто було тобі з’явитися, як всі карти знову змішалися.

— Знаєш, — Марина вивільнилася з його обіймів, — аби ти наважився ризикнути хоча б на випускному, то можливо все могло б скластися інакше. Але зараз… Я не можу, — останню фразу вона прошепотіла, навіть скоріше видихнула.