Занадто милий хлопчик

Частина третя. Єдиний, хто не відтоптав поділ її сукні

Найважливіші зустрічі влаштовують душі, ще раніше, ніж зустрінуться тілесні оболонки. Як правило, ці зустрічі відбуваються в ту мить, коли ми доходимо до межі, коли відчуваємо потребу померти і відродитися. Зустрічі чекають нас — але як часто ми самі ухиляємося від них! І коли ми приходимо у відчай, зрозумівши, що нам нічого втрачати, або навпаки — занадто радіємо життю, з’являється незвідане і наша галактика змінює орбіту.

Пауло Коельйо, бразильський письменник

Занадто милий хлопчик

В класі панувала незвична тиша. Це дивно сприймалося на контрасті зі спогадами про гамір на перервах десять років тому. Однокласники Марини не одразу зрозуміли, що історію завершено.

— Нічогенько так, — озвався Стас. — То наша вічно сумна тихоня не бідує.

— Не жаліюся, — щиро посміхнулася Марина. — Втім, я вже не тихоня.

— Та й не сумна, — додав Тимур.

— А чого їй сумувати? Має ресторан, майбутній чоловік — співвласник, — замріяно відказала Надя. — Вона багато кому з нас носа втерла.

— А ти, я бачу, як тільки запах грошей відчула, одразу розцвіла, — фиркнув Стас. — Звичайні бухгалтери тобі вже не друзі, так?

— О, Господи, який же ти зануда! Тут така історія, а ти гундиш, як старий дідок. До слова, якщо ти призабув, то я нагадаю, що ми вчилися хоч і в різних закладах, але на одній і тій же спеціальності.

— Ех, чесно кажучи, я думав, що ви поки вчитиметеся в універі, таки одружитеся, — вставив свої п’ять копійок Тимур.

— Іди до дупи! — крикнули йому два голоси в унісон.

— То… як ви жили ці десять років? — озвалася Марина. — Я ж про вас геть нічого не знаю. Мене буквально роздирає цікавість.

Далі полилися розповіді. Хтось працював лікарем, хтось бухгалтером, хтось вчителював у цій самій школі… Виявилося, що багато Марининих однокласників вже не тільки одружилися, а й мають дітей. Дивно було це усвідомити. Вона втекла з міста, коли всі вони були ще дітьми на порозі дорослого життя, тому зараз здавалося, ніби хтось перемістив її на десять років вперед з допомогою машини часу. Лише зараз дівчина до кінця зрозуміла, що десять років — це насправді не так і мало.

Марина раптом усвідомила, що серед присутніх є одна людина, яка весь вечір переважно відмовчується. Однокласники вже сповна вдовольнили свою цікавість, тому розбилися на групки, в яких їм цікавіше спілкуватися. Треба ж, дещо навіть з роками не змінюється. Втім, така собі тимчасова самотність у натовпі лише на руку. Марина зосередилася на Кості, який також не поспішав приєднатися до балачок. Замість цього він підлив собі трохи вина й осушив пластиковий стаканчик одним махом. Схоже, настрій у нього не найкращий.

Якось самі по собі на дівчину посипалися спогади.

* * *

Костик завжди був дуже милим. Навіть занадто милим. Хлопці не сприймали його серйозно, тому він знайшов собі друзів серед дівчат. Дивно, але чомусь дівчинка, яка має друзів-хлопчиків виглядає не так дивно, як ситуація навпаки. Тому друзі з бантиками не додавали Кості плюсів серед чоловічої половини класу. А от дівчатам він подобався. Та й це не дивно! Вихований, галантний, завжди охайно вдягнений та ще й спілкується з ними, а не з хлопчаками.

Частенько Костя пригощав однокласників чимось смачненьким. Друг, чи не друг, а поділитися треба. Це, певно, якийсь неписаний закон серед учнів будь-якого класу. Шкода тільки, що дехто щиро вірить, що може вибитися до «обраних», якщо принесе зайву цукерку чи бутерброд. Коли виростаєш, то так і хочеться змайструвати машину часу і злітати до себе колишнього зі словами: «Не ділися з ними, з’їж сам. Те, що вони іноді поводяться як собаки — кусаються і гавкають, ще не означає, що їх можна їжею підкупити».

Іноді Марині здавалося, що її Костя пригощає частіше від інших, а ще, що він намагається більше часу бути біля неї, заговорити, не зважаючи на те, що всі вважали дивом, якщо чули щось від неї бодай на уроках. Вона ніколи не надавала особливого значення цим своїм здогадкам, але все ж, мала необережність якось вдома обмовитися кількома словами про хлопчика, який до неї привітніший, від інших. З того моменту вона мусила терпіти неоднозначні натяки аж до закінчення школи.

Коли тітонька вкотре говорила «він точно нерівно дихає до тебе», Марина старанно удавала, що сердиться. Та насправді подібна думка їй подобалася. Скільки б дівчина не мала років, їй завжди буде приємно думати, що дехто чоловічої статі ставиться до неї по-особливому. А що найцікавіше, то це те, що як та дівчина сама ставиться до хлопця, особливого значення не має. Парадокс! — вона може його ненавидіти, але тішитиметься, коли помітить, що він знаходить її привабливою.

От і Марина не мала ніяких романтичних почуттів до Кості. Він подобався їй, як людина, але не більше. Потай вона мріяла про когось «більш мужнього». До того ж дівчина була майже впевнена, що й у хлопця насправді немає ніякого «нерівного дихання» до неї. По-перше, тому, що зайвий смаколик і добре ставлення аж ніяк не зобов’язані означати симпатію романтичного плану, а по-друге, Марина просто не вірила, що хоч якийсь хлопець при здоровому глузді може звернути увагу на таку, як вона, сіру мишу, до того ж вічно сумну і мовчазну.