Пропозиція, від якої неможливо відмовитися

День, який почався як звичайний, вирішив підготувати для Марини особливу зустріч. Втім, дні, які народжуються, щоб змінити чиєсь життя, чомусь постійно намагаються замаскуватися під типові будні. Дівчина збиралася приступити до своєї зміни, коли раптом до неї озвалася Аня:

— Тебе Велике Керівництво чекає, — загадково відказала вона.

— Це яке?

— Ну не тупи, власник ресторану звісно.

— Нащо це? Невже Всеволод Володимирович вийшов на новий рівень і попустив мене перед вищими інстанціями?

— Та ні, не думаю.

— Тоді що йому може бути потрібно від звичайної офіціантки?

— От сама й дізнаєшся. Він чекає тебе на другому поверсі.

— А чому там?

— Ти ж знаєш, найкрутіші дядьки зазвичай трапезують там.

Марина, не гаючи часу, подалася на другий поверх. Дерев’яні сходи, якими треба піднятися, аби потрапити до залу, були їй знайомі, бо занадто вже часто мусила заходити на «розмову на пару хвилин» до Всеволода Володимировича. Втім, цього разу довелося повернути наліво.

Дівчина зайшла до зали й раптом усвідомила, що не знає, як виглядає людина, яка чекає на неї.

«От дурепа! І що тепер?..».

Та на щастя Марини, власник ресторану добре знав, як виглядає його персонал, тому, щойно помітив розгублену дівчину, одразу підняв руку в запрошувальному жесті. На вигляд цьому чоловікові можна дати добрі п’ятдесят років, а то й більше. 

— Добрий день, — швиденько підійшла вона.

— Добрий день, Ви — Марина, вірно?

— Так.

— Я — Августин Валентинович.

— Рада нарешті познайомитися, — дівчина раптом усвідомила, що якось дивно знайомитися з власником закладу, в якому працюєш, аж через півтора року після влаштування на роботу.

— Що Ви, ніби не своя? Сідайте.

— Про що Ви хотіли поговорити? Я чимось завинила? — запитала Марина, щойно сіла.

— Ні, навіть навпаки. Я давно наглядаю за Вами. Вражає те, як дівчина, яка прийшла в ресторанну сферу, не знаючи про неї рівним рахунком нічого, схоплює всі тонкощі за лічені дні.

— Та я ніби нічого такого не робила, — зашарілася Марина. Вона однозначно не розуміла, чому вже другий чоловік розповідав про неї щось таке, чого насправді не було. Спершу Борис, а зараз — Августин Валентинович.

— Вас очікує велике майбутнє, Марино. І я хотів би цьому посприяти.

— До чого Ви ведете?

— Хочу, щоб Ви, коли настане час, зайняли моє місце.

— Що?!

— Я давно вирішив, що передам свій заклад людині, яка пройде весь шлях, як я, починаючи зі звичайного офіціанта. Тому останні кілька років придивлявся до персоналу.

— Але чому саме я? Ви до сьогодні навіть не бачили мене.

— Те, що Ви не помічали мене, не означає, що і я Вас теж. Втім, не хвилюйтеся. Я й не хочу, щоб мене помічали раніше, ніж це стає потрібно. До того ж невже Ви думаєте, що в мене немає таких собі засланців серед персоналу, які регулярно докладають що та як? — лише зараз Марині почало згадуватися, що вона не вперше бачить цього чоловіка. Насправді дівчина навіть кілька разів обслуговувала його, як звичайного клієнта.

— Це вражає, та я все ще не розумію, чим така особлива.

— Ти розумна, швидко вчишся, а найголовніше — любиш цей ресторан більше за себе, саме його, а не гроші, які він приносить. Заради нього ти виходиш з зони комфорту, даєш відсіч Всеволодові, а вміти боротися дуже важливо в нашій сфері. Повір, я знаю, на скільки це складно. Невже не помічала, скільки офіціантів дало драпака за останні півтора року через нього? І це він ще їх втричі менше, ніж тебе зачіпав. О, нічого, що я перейшов на «ти»?

— Так навіть краще. Бо мені якось незручно, що така поважна людина до мене на «Ви». Не заслужила я ще такого.

— То що скажеш?

— Якщо чесно, то в дитинстві я мріяла відкрити маленький ресторанчик. Однак, все так складалося, що я забула про це. Та коли випадково забрела в ресторан-тезку, була настільки вражена його красою й особливою атмосферою затишку, що давні мрії ожили.

— О, до речі, з ім’ям цікаво збіглося. Я знав, що воно принесе удачу моєму закладу.

— Завжди було цікаво, чому саме «Марина». Це просто чиєсь улюблене ім’я, чи воно належить Вашій близькій людині?.

— Мою дружину звати Мариною. Це більш ніж просто символічно. Я обох своїх Марин люблю однаково сильно.

— Тоді чому Ви хочете віддати ресторан звичайній офіціантці?

— А хто сказав, що я щось буду віддавати звичайній офіціантці? Спершу ти всьому навчишся. Спробуєш себе в різних ролях тут.

— Яким чином? Я ж на психолога вчуся. Тітонька не витримає, якщо я піду з університету.

— Психологія — це добре. Стане в пригоді при роботі з клієнтами та персоналом. Нічого кидати не треба.

— А як це має бути?