Сумні спогади дитинства

Частина перша. На порозі мрії

Кожна мрія тобі дається разом з силами, необхідними для її здійснення. Однак, тобі, можливо, доведеться заради цього попрацювати.

Річард Бах, американський письменник, філософ, публіцист і пілот

Сумні спогади дитинства

Дзеркало довжиною у повен ріст відображало струнку брюнетку з проникливими темно-карими очима. Хвилясте волосся, розділене боковим проділом й акуратно підколоте ззаду, пишними локонами розсипалося по плечах, стікаючи до середини спини.

Помада кольору перестиглої вишні кидала виклик, манливо поблискуючи на повних губах, а дещо блідувате обличчя вражало майже аристократичними, ніби відточеними рисами.

Жіночні форми, яким з роками додалося пишноти в потрібних місцях, легенько облягала чорна сукня до колін, простого крою, що вигідно підкреслювала всі вигини фігури.

Великі очі блиснули вогнем з-під довгих вій. Вона була красивою і… жаданою. Зараз Марина це знала. Але були часи, коли ця красуня вважала себе хоч і не потворною, але абсолютно непримітною. Не один день і навіть не місяць минув перш ніж вона припинила дивуватися захопленим чоловічим і заздрісним жіночим поглядам.

Якось Марина плентаючись алеєю у довгій випускній сукні, подумки дала собі обіцянку, виїхати з міста і не повертатися, доки не зміниться, не стане абсолютною своєю протилежністю.

З того часу минуло десять років.

До цього класу дівчина потрапила, коли їй було одинадцять. Сім років вона мусила вдивлятися в жалісливі погляди. Ніхто й ніколи не сказав їй жодного поганого слова, але дівчина ненавиділа те німе співчуття і ставлення до неї, таке, ніби вона — душевно хвора…

* * *

Марина народилася життєрадісною дівчинкою. Завжди маючи купу своїх важливих дитячих справ і багато друзів, вона ніколи не нудьгувала і не дозволяла того робити своїм батькам. Непоборна жага до пригод і цікавих відкриттів, щира посмішка і дзвінкий сміх…

Але то було до тої жахливої аварії.

Ніколи не забути їй останнього маминого «я люблю тебе, донечко» і ту страшну, невблаганну тінь, яка туманом лягла в рідних очах та зробила їх такими страшними, що хотілося кричати, бити на сполох, тікати… Але вона не могла. Щось заважало їй. А потім все ніби зникло.

Опритомніла Марина у лікарні. Тіло нило, дівчинка не розуміла де знаходиться і що за люди кружляють навколо неї, але все ж у м’якому ліжку вона почувалася затишно, тому певний час здавалося, що ті страшні картинки, котрі хаотично малювала уява, були лише страшним сном.

А потім довелося зіткнутися з реальністю.

Мама померла.

Тато у комі.

* * *

Розгублену дівчинку забрали до себе дядько з тіткою, що жили в сусідньому містечку. Відтоді її життя перетворилося на постійне очікування повернення татка.

Жодної секунди вона не сумнівалася, що настане день, коли двері відчинить він, такий рідний, обійме своїми батьківськими руками та скаже, що тепер все буде добре. Марина часто провідувала його в лікарні, розповідала про кожнісінький свій день, вірячи, що він і справді її чує. Малювала для нього малюнки, готувала подарунки на Новий рік і День народження, уявляючи, як колись вони вдвох розгортатимуть їх.

Але за два роки тато помер, а разом з ним і блиск в очах його доньки. Життя втратило сенс. Здавалося, безтурботна життєрадісна дівчинка зникла назавжди. Щось в той день поселилося в її душі, і те щось поволі перетворювало її в боязку, дещо відчужену дитину.

Втім, час ішов. Сергій і Ольга, котрі своїх дітей не мали, піклувалися про небогу, як про рідну доньку. Вони змогли притупити Маринин біль, повернути віру у щось хороше. Юне серце почало загорятися новою, ще несміливою надією.

Та певно не судилося.

Одного дня дядько Сергій повернувся додому досить засмученим. Виявилося, що він втратив роботу.

Марині подробиць ніхто не розповідав, але з уривків розмов, що їй вдалося почути, вона зрозуміла, що Сергія підставив його колега, котрий хотів отримати посаду, обіцяну дядьку.

Так, як чоловік пристойно заробляв, тітка не працювала, тому для родини почалися нелегкі часи.

Сергій довго намагався знайти іншу роботу. Але невеличким містечком швидко поширилася інформація про сумнівного працівника, котрий лаштує оборудки прямісінько під носом дирекції. Раз за разом чоловік мусив спостерігати, як змінювалися вирази облич у потенційних роботодавців, коли вони дізнавалися, хто перед ними сидить. За кожним наступним разом він повертався додому у все більш кепському настрої, почав зриватися на тітці, а іноді навіть і на Марині.

Якось дядько повернувся додому напідпитку. Тітка тоді проплакала всю ніч. На ранок Марина побачила, як він ледь не повзав у ногах Ольги, обіцяючи, що візьме себе в руки. І вона пробачила.

Сергій і справді, здавалося, взяв себе в руки. Вже не повертався додому таким злим, не кричав, не гримав дверима і посудом. Але вистачило його, на жаль, лише на кілька тижнів. Певно, отримавши чергову відмову, він зламався остаточно.