Розділ 14. Їжачині пагорби
Їжачині пагорби були майже не покриті травою, а гострими настовбурченими камінцями і справді були схожі на їжаків. Чи то вітер так сформував ці невисокі гори, трохи вищі, ніж зріст високої людини, розсипані по полю невеликими копицями-горбиками, чи то магічно були так утворені, але вони були сформовані неначе колючі дикобрази.
Плескате каміння, складене одне на одне із гострими краями, їжачилося по периметру цих пагорбів. Отакі купи були й справді схожі або на шишки, або на їжаків. І саме серед цього каміння, у пагорбах, люди шукали гарпіянські камені — особливі прозорі камінці, які мали магічну силу. Звичайно, були вони не прозорими, тому що засипані землею та брудом, опалим листям, сухою травою, але каменезбирачі, які спеціально йшли сюди в пошуках чарівних каменів, вміли їх знаходити, хоч це було й ризиковано. Плескате каміння формувало Їжачині пагорби, лежачи один на одному пластами, і щоб розгребти нагромадження каменів, треба було робити це дуже обережно. Стежити, по-перше, щоб не поранитися об гострі краї, адже камені дивним чином були ніби шліфовані, і краї мали, мов гострі леза. А по-друге, треба було це каміння ще й відмивати, щоб змити бруд і зрозуміти, що камінь справді прозорий, тобто чарівний. Саме тому каменезбирачі привозили чи приносили з собою відра з водою і бабралися в них, миючи камені. Ну, це ясно, адже, як ти дізнаєшся, чи це справді гарпіянський камінь? Тільки помивши його і побачивши, що він прозорий.
Наш сусід, коли їхав на збирання каміння, то завжди віз із собою велику бочку з водою, а також чимало ганчірок, якими протирав каміння, і кілька запасних і дуже міцних та грубих рукавичок. І все було б нічого, якби це каміння не було таким гострим, що прорізало навіть найтовстіші рукавички. А якщо людина ранилася каменями із Їжачиних пагорбів, то рана миттєво запалювалася і дуже довго не загоювалась. Людину у той період, коли вона була поранена цим камінням, переслідували дивні галюцинації, і така хвороба тягнулася довго й болісно.
Коли така особливість каміння була досліджена науковцями, то вони пояснили це давнім і вже досить слабким прокляттям, яке зняти було неможливо, бо його розгадка потонула в глибині віків. Прокляття минало саме, як тільки рани загоювалися. Отож, постійно знаходилися охочі, які не боялися проклять і все-таки не залишали спроб розбагатіти, адже гарпіядне каміння коштувало дуже дорого і використовувалося в багатьох артефактах...
Як не дивно, але дорогою крізь Їжачині пагорби дракон уже не змушував нас падати обличчям у болото й калюжі, і ми просто місили їх чоботами. Невже пожалів своїх солдатів і береже їхні мундири від мокрого бруду? Щось мало віриться. Поки я роздумувала над цим, ми рухалися знову в такому ж темпі, як і раніше, але вже без падінь. То біжучи швидко, то йдучи повільно, то карбуючи крок по калюжах, ми не зогледілися, як сонце вже почало ховатися за небокраєм.
Майже в сутінках наш загін вийшов на околицю Їжачиних пагорбів, і попереду було видно темний густий ліс, у який далі простягалася наша дорога. Саме він оточував Терен, до якого ми поспішали.
Завтра йти нам треба буде цілий день по лісовій дорозі, добре, що туди веде досить непоганий шлях, адже часто навідуються туди загони охоронців, що стоять на кордоні Терену, спостерігаючи за його змінами та доповідаючи у столицю. Та й загони з новобранцями періодично роблять вилазки на ці території.
— Ось тут і розіб'ємо табір, — промовив дракон, злізаючи з коня і вказуючи правицею на досить великий простір між трьома наїжаченими пагорбами. — До лісу сьогодні не будемо потикатися. Ставте намети і готуйтеся до сну! — наказав він новобранцям, а своєму помічнику озвучив додатковий наказ. — А ти, Кларенсе, роздай усім вечерю!
Гм. Цього разу дракон не ризикував, і свою їжу ми отримали з рук його помічника...