Розділ 12. Гроза й обід

Розділ 12. Гроза й обід

Чорна грозова хмара стояла вже над нами, і от-от мав пролитися дощ, погуркувала вже досить голосно і поруч. Блискавки гупали за сусіднім ліском, і тоді нарешті дракон змилостивався, гукнув новий наказ усім солдатам, котрі то періодично падали на землю, виконуючи його накази, то бігли підтюпцем, то йшли повільно крок у крок, карбуючи маршову ходу.

– Всі біжіть і сідайте на вози! – зарепетував він.

І я, відчуваючи перші краплі дощу на щоках, так зраділа, що не передати словами. Нарешті ми всі сядемо і зможемо трошки відпочити, бо й справді я вже добряче втомилася виконувати ті накази дракона, а також вислуховувати шипіння свого нового товариша поруч. Він, щоб відволіктися від оцієї всієї муштри, почав згадувати своє рідне село і якусь Марушку, яка залишилася його чекати із добрячим кушем. Можливо, її звали Маруська, але у нього було шипіння замість літери “с”.

– Марушка шказала, що чекатиме обов’язково. Це раніше вона зуштрічалашя із Штердом, але зараз тільки мене покохала. Ми навіть вирішили, коли повернушя із Теренів, то справимо весілля. Ох, і гарна господиня буде у мене в хаті! І вродлива, і моторна. А в тебе є дівчина? – запитав раптом Теол.

“І цей туди ж! Невже усі чоловіки тільки про жінок і говорять?” – подумала я і буркнула:

— Є, її Скрипелла звати. Теж мене чекатиме.

Вози від’їхали вже досить далеко, бо якраз перед цим ми йшли повільно, карбуючи крок, але зупинилися, очевидно, за магічним наказом дракона чекали солдатів.

– Ну і яка вона? Розкажи, бо моя Марушка – ух! Вогонь, яка вигадниця, – замріяно говорив далі Теол. Обличчя його розквітло від згадок, і сам він неначе нової енергії набрався, рухався вже швидко і спокійно, навіть не задиханий. Це я пленталася за ним, відхакуючи драконову муштру. Все-таки хоч і тренувалася, але більше, ніж пів дня, то такого не бувало.

З останніх сил залізши на віз і сівши поруч із Теолом, я відчула, як гудуть ноги, ниє поперек і саднять ті рани на пальцях та щоках, якими я гупалася об дорогу: то на гострий камінець якийсь ненароком рукою впиралася, а одного разу рукою бухнулася просто в суху траву, яка росла між двома коліями дороги, і гострі колючки добряче подерли мені щоку.

Адже і весь простір навколо змінився: ми вже далеко відійшли від столиці, пройшли через ріденький лісок і наближалися до місцевості, де текла невеличка річка, знаходився місток, подолавши який ми уже заглиблювалися на територію Їжачиних пагорбів. У цю місцевість люди намагалися не заходити, хоча знаходилися умільці, які цікавилися гарпіянським камінням, і щоб його здобути, інколи ходили на каменезбирання. Я лише раз ходила із батьком, який, наслухавшись розповідей нашого сусіда, теж захотів спробувати свою долю. Мені тоді було років п'ятнадцять.

Батько завжди мріяв про сина, але оскільки у них з мамою знайшлася тільки дівчина, тобто я, то він змирився і вирішив зайнятися мною: завжди тягав мене скрізь і про все розповідав. Про свою ювелірну справу, про артефакторику та високу літературу, про те, як правильно замотувати онучі й скільки треба цеглин, щоб обкласти всю нашу хатину... Зараз я навіть була йому вдячна: багато чого, що вмію, я б тепер не знала, якби не слухала батька й не виконувала всіх його завдань…

Великі краплі дощу уже почали покривати вози, коли над ними з’явилися магічні сфери, які закривали всіх, щоб ніхто не змок. Я зраділа, що тепер мій сірий від пилюки мундир все-таки не перетвориться на покритий ще й болотом.

Вози поволі рухалися. Над драконом, котрий їхав поруч на коні, теж сяяв невеликий магічний купол. Так, він, незадоволено позираючи на нас, їхав поруч. Раптом я відчула його неприємний погляд на собі, а потім крик:

– Агов, солдате Мерріді, тобі особистий наказ! Роздай усім провізію. Прийшов час обіду, якраз перечекаємо цю грозу і пообідаємо. Заїдемо он у той лісок, щоб хоч трохи менше витратити магічного потенціалу, – дракон махнув візникам.

У кожного з них, звичайно ж, був спеціальний артефакт, який вони активували над возами при потребі, коли йшов дощ, град, сніг або був сильний вітер. І ці куполи займали багато енергії, тому дракон правильно хвилювався.

Вози почали з’їжджати до лісу, а коли зупинилися, то я підійшла до помічника нашого командора, Кларуса, і він мені видав великий важкий мішок із їжею для солдатів. Крикчучи, я потягнула його до кількох гуртів, які за драконовою командою “вільно” розсілися купками і чекали, поки я принесу їм невеликі пакети із провізією. Вони були у спеціальному тонкому папері, що тримався легкою магією. Коли я всі пакети роздала, залишився тільки один, котрий Кларус віддав мені з особливими пересторогами.

Останній пакет, трохи більший за інші, із королівською короною, намальованою на ньому, я понесла дракону. Він сидів окремо під деревом і пильно спостерігав за моїми діями, я просто відчувала це фізично.

І треба ж було такому статися, щоби просто перед драконом я раптом, спіткнувшись через якийсь корч, влетіла прямо в чоловіка. Добре, що він мене притримав, а то б гупнулася лобом у стовбур дерева позаду командора.

Але сталася катастрофа!

По-перше, я знову опинилася в обіймах дракона, ляпнулася на його потужні груди, а він схопив… гм… солдата Мерріді за пояс, просто таки обняв його.

По-друге, пакет із моїх рук випав і порвався. Звідти посипалася їжа: якась юшка, котра була у закритій паперовій мисці. Тепер ця миска порвалася, і вся юшка льопнулася дракону просто на обличчя. Дві котлети, які дуже смачно запахли для мене голодної, впали на коліна Адальберона, зверху на них льопнулися масні шматки картоплі та моркви. На драконову голову посипалися ще якісь незрозумілі їстівні речі, але я вже не побачила, що то таке.