Розділ 10. Біля Північних воріт

Розділ 10. Біля Північних воріт 

Біля Північних воріт стояв великий караван із возами, навантаженими провізією. Окремо вишикували новобранців, яких весь останній тиждень набирав дракон Адальберон у похід. Помічник командира, невисокий підстаркуватий чолов’яга із довгими вусами та повністю поголеною головою бігав між чоловіками, шикуючи їх під стіною. Звали його Кларус, був метушливий та дуже говіркий.

Він наказав мені теж стати у стрій і чекати прибуття дракона Адальберона. Його ще не було, але він ось-ось мав з’явитися, тому всі дуже хвилювалися. Намагалися вишикуватися рівно, щоб не було зауважень, бо деякі солдати вже знали, що дракон любить порядок у всьому. Про це повідомив мені сусід праворуч у строю, високий молодий чоловік із обсипаним веснянками обличчям та довгим носом. Він нещадно шепелявив.

— Не любить, коли штоять у штрою нерівно. А зараз ще й змушять іти штроєм під таким палючим шонцем, — кивнув він у бік сонця, яке пронизувало промінням простір між шпилями будівель столиці. — Але це ненадовго. Мені розповідав один ветеран, який бував у бувальцях, що дракон так перевіряє, чи витримаємо ми війшькову муштру, чи правильно і чітко шлухаємошя наказів. Потім дозволять шішти на вози… Ну, принаймні я шподіваюся на це. Так що штавай рівно! Ти такий молодий та юний, напевно, вперше вибравшя на Терени? Бо я вже був один раз: нам пощаштило, зачиштили певну територію від монштрів, і наш відкликали тоді...

Ми познайомилися. Його назвали Теол. Він зненацька проникся до мене симпатією і взяв начебто під опіку, почав повчати. Я з цікавістю розглядала своїх напарників у поході на наступні кілька тижнів. Були тут і молоді люди, такі ж, як я, були й старші, очевидно, що часто наймалися на якісь військові оборудки. Тому що мали при собі не такий великий мішок, як у мене, а невеличкий мішечок і гарно прилаштовану на поясах зброю. Невже слід було її й справді причепити до боку, як це зробили старші чоловіки?

Я почала розшнуровувати мішок, щоб дістати кинджал і собі так зробити, але із нього раптом посипалися яблука, які я запхала туди, вибігаючи з дому, в останній момент. Вони порозкочувалися по бруківці, і я навприсядки збирала їх, тихцем себе лаючи. Адже не могла не зібрати: якби залишила, то їх би розтоптали, і тут було б насмічено. А біля Північних воріт була дуже чиста бруківка, очевидно, тут гарно прибирали.

— Що, новобранцю, яблучка любиш? — уздріла я біля своєї руки, яка якраз схопила яблуко, до блиску начищені чоботи. Навколо всі затихли, і я зрозуміла, хто стоїть переді мною, хоч ще й не побачила.

Підняла голову, і зелені очиська дракона пронизали мене гострими шпичаками. Я помітила в очах дракона якийсь незрозумілий блиск, дивну емоцію: чи то злорадство, чи то передчуття помсти (ага, а чому б і не помститися бідному солдату, на якого ж сам вчора упав зі своїм поцілунком?!), чи то огиду. Я спохопилася, різко підстрибнула на ноги, виструнчилася, випнула груди й зарепетувала голосно:

— Зовсім ні, очільнику таємної служби Його Величності! Яблука взято було мною для приманки монстрів, а потім наступного їх вбивання та знищення!

— Он як? — дракон підняв одну брову. — І якого ж монстра ти хочеш приманити до себе яблуками?

— Серпента капатуза! — випалила я, на ходу вигадавши монстра. — Я читав про нього у "Бестіарії королівства Марантус і Теренів"! Там написано, що вони полюбляють яблука і приповзають до них, і тоді їх легко можна знищити. Яблучний дух діє на тих страшидл, наче валер’янка на котів.

Дракон примружився. Можливо, й сам читав той "Бестіарій" (книга була досить відомою і популярною) і тепер згадував, чи існує там запис про такого монстра. Але, очевидно, не був упевнений.

— Що ж, забери ще оте останнє і ставай у стрій! — скомандував дракон.

Ще одне яблуко, яке я не помітила, відкотилася під ноги солдатам і тепер лежало біля строю, що вже вишикувався перед драконом. Я швиденько підхопила останнє яблуко, запхала його у мішок, кинула мішок на землю біля своїх ніг і стала у стрій до всіх інших солдатів, які витягнулися в струнку і намагалися не ворушитися, дивилися тільки на свого командира. Дракон, одягнений, як не дивно, у такий же простий мундир, як і всі ми, підійшов ближче, обвів похмурим поглядом усіх двадцятьох чоловіків, які складали наш загін, і почав промову:

— Що ж, вітаю вас, солдати Його Величності. Сьогодні ми йдемо в похід на Терени, який допоможе хоч трохи відчистити нашу землю від різної нечисті та магічних потороч! Одразу ж кажу: не всі повернуться із Теренів, не всіх зустріне мати або кохана. Але всі ви служите нашому королівству, і ваша сила, як магічна, так і фізична, і всі ваші жертви ніколи не будуть забуті короною. Але сподіваюся, всі ви виживете, якщо будете дуже обережними. І дисциплінованими! — дракон почав походжати повз стрій, продовжуючи далі. — Найголовніше — це дисципліна! Сьогодні якраз побачимо, як у вас із нею. У поході й на Теренах ви повинні мене всі звати командором...

Слово «командор» прозвучало у вустах дракона із великої літери, я це відчула. Гордовитість та пиха все одно були у його характері, адже дивився на всіх трохи зверхньо. З іншого боку, він був командиром, який віддавав накази, а це вже була й ієрархічна зверхність.

— Я буду, як бачите, одягнений так само, як і ви всі, — він вказав на свій одяг простого солдата, що мене ще спочатку здивувало. — Ви не повинні дивуватися. Я не буду вирізнятися із вашого загону, щоб не привабити додаткову увагу ворогів, які на Теренах є не тільки монстрами, але й хитрими шпигунами, що хочуть поширити Терени на все наше королівство. Адже ви знаєте, що таке Терени і звідки взялися? — дракон поглянув підозріло, наче хтось не міг знати елементарних речей.