Розділ 6. Наречена

Розділ 6. Наречена 

Заводити собі, тобто солдату Лізору, наречену не входили в мої плани. Та й знайти дівчину для цієї ролі було, чесно кажучи, важкувато. Вся проблема полягала в тому, що я не хотіла розкривати своє інкогніто нікому, жодній живій душі. Я давно вже жила окремо від батьків, і вони не знали про мою підготовку до таємного походу на Терени.

Працювала я магічною сновидою в одній столичній конторі, продавала свої сни за гроші. Коли зник Федліс, я переїхала до столиці й влаштувалася на роботу, яка мені була до душі. Адже ти, по суті, нічого не робиш, спиш тільки, а сни самі собі накопичуються у спеціальних сферах. Сновидодавців завжди не вистачало в таких лавках, бо бачити справді гарні сни міг не кожен. Вам не передати, які недолугі сни або кошмари бачать люди! А от поглянути на справді яскравий і добрий сон мало бажання чимало клієнтів, згодні були платити великі гроші. А я ніколи на свої сни не скаржилася, завжди вони були в мене просто казковими, тому пан Ромбідос, власник сновидної контори, переглянувши мої зразки, вчепився в мене, мов кліщ, одразу ж взяв на цю роботу.

Останній рік всі гроші з заробітної плати йшли на мою військову підготовку. Чимало снів я також зуміла накопичити й для себе і нещодавно продала їх усі на чорному ринку за досить відчутні гроші, які збиралися взяти з собою в похід. Так, як не крути, а гроші завжди потрібні в будь-якій ситуації. Тому того, що батьки зненацька нагрянуть до мене в гості й побачать, що я відсутня, я не боялася, адже на дверях моїх висіла яскрава печатка сновиди. Ніхто не міг увійти туди, крім головного сновидного нашої контори, з яким я домовилася, що він мене прикриє. Йому я розповіла, що проводжу великий експеримент і продам йому таких снів, яких він ще не бачив. Той тільки головою покивав, погоджуючись, адже сни в мене були яскраві, гарні, дорогі... І тепер я могла спокійно залишити свою квартиру, до якої ніхто й не рипнеться.

Проте щодо нареченої і справді треба добре подумати! Адже мої подруги не могли стати моїми нареченими, тому що наречена, звичайно ж, повинна знати, в чому полягає її роль. Я мала їй відкрити справжню сутність вояка Лізора. А цього не можна було робити. От, халепа! Що ж робити?

Повернувшись до себе додому, я довго думала. Суха колюча палка, яку я чомусь не викинула, валялася на підлозі в кутку вітальні, куди я її спересердя швиргонула. Що ж, вона тепер мені дорога, як память. Ага, нагадуватиме, як мене обіймав сам очільник таємної королівської служби дракон Адальберон!

А час ішов. Залишалося ще кілька годин для того, щоб підготуватися, і слід було йти на святкування до Правої Спіралі. Хоч бери та йди наймай яку-небудь чужу людину і плати їй гроші, щоб зіграла мою наречену. Але ж не факт, що вона не проговориться! Я дуже добре знала, що інколи незнайомі, здавалося б, люди можуть перетнутися у якихось непередбачуваних обставинах і розпатякати таємницю будь-кому чужому, а той чужий виявиться якраз тим, хто і потребує цієї таємниці. Святий Махлай був жартівником, підкидав чимало смішних ситуацій, а також трохи капасний...

— Ну і як будеш викручуватися? — потягнувся великий сірий кіт на підвіконні, гріючись на сонечку, а воно розгулялося не на жарт: осінні дні стояли яскраві і сонячні.

— Навіть не уявляю, — похитала я головою, відкусуючи великий шматок пирога із сиром, який купила по дорозі додому. — Хіба що.., — я задумливо та оцінювально подивилася на Скрипта, і він раптом наїжачився, його м'яка і пухнаста шерсть перетворилася на гострі й колючі голки, наче в дикобраза.

— Не дивися на мене так, я впізнаю цей шалений погляд! — просичав фамільяр і випустив дим із рота, зелений, їдучий і смердючий. — Лізоро! Всьому є межі! Ти не можеш!

— Як це — так? — запитала я. — І взагалі-то можу!

А в голові вже складалися окремі картинки мого майбутнього плану. Я навіть наречену уявила, яка може в мене бути, тобто не в мене, а у бравого вояка Лізора. Невисока, пухкенька, весела і трохи дурненька. Адже Лізор, за моєю задумкою, хоч і був дуже хитрим та кмітливим, як зауважив дракон Адальберон, але все одно... гм... недалеким.

— Лізоро, ти сама знаєш, як ти зараз дивишся! — прошипів Скрипт. — Я не гратиму у твої ігри!

— А ти не можеш відмовитися! — протягнула я скептично і відпила гарячого чаю з чашки. — Як я скажу, так і буде. Ти, вважай, моя сутність! Просто святий Махлай так зробив, що ви, фамільяри, можете бігати окремо від нас, людей. І все одно без мене ти не виживеш. Та й взагалі, хто в кого господар? — трохи натиснула я на фамільяра. 

— Лізоро, прошу, не треба цього робити! От побачиш, що буде біда! — почав канючити Скрипт, розуміючи, що нікуди не дінеться від моїх грандіозних планів.

— Скрипте, а давай укладемо взаємовигідну угоду, — по-хитрому почала я. — Ти допомагаєш сьогодні мені, а я відпущу тебе на волю аж на цілу ніч. Що ти на це скажеш?

Скрипт задумався, потім склав свої голки, перетворився на великого барвистого метелика, перелетів через вітальню й сів на столі біля моєї чашки з чаєм. Знову перетворився на свій звичний вигляд, тобто великого пухнастого вгодованого кота, і промовив муркотливо і вкрадливо:

— Ти відпустиш мене на десять ночей підряд!

— Ну ти настирник! — повторила я слова, які мені говорив у своєму кабінеті дракона. — Це шантаж!

— Але й ти теж, по суті, поставила мене у безвихідне становище. Якщо хочеш, щоб я себе вів так, як тобі потрібно, то погоджуйся! Десять ночей!