Розділ 2. Дракон Адальберон

Розділ 2. Дракон Адальберон

Ідучи вулицею нашого славетного королівського міста, величної столиці, яка в цю осінню пору зафарбувала листя дерев жовтим, я намагалася вести себе так, як роблять це чоловіки. Але, звичайно ж, не забувала, що була не лише чоловіком, але і солдатом. Тому рухалася рівно, чітко, впевнено, карбуючи крок. До речі, помітила, як стріляють поглядами у мене молоді панянки, котрі проходили повз. Інколи чула веселе пирскання, а то й гучний сміх, яким проводжали мене дівчата. То он як, виявляється, відчувають себе чоловіки, не обділені увагою жіночої статі! Ти бач! То ось чому вони такі самовпевнені! Звичайно, адже майже всі дівчата звертають увагу на вродливе обличчя чоловіка або на його струнку поставу. Я ще більше вирівнялась, але робила похмурий та серйозний вигляд і рухалася далі.

Королівський палац стояв у центрі столиці, був однією із найвищих будівель разом із храмом Махая та Спіралями чар-вітрів. Таких чарівних Спіралей у столиці із давніх часів збереглося всього три: одна стояла на півночі, майже біля вхідних воріт, а дві інші — праворуч та ліворуч від королівського палацу, височіючи над будівлею із дуже небезпечним нахилом. Але маги у королівстві запевняли, що Спіралі не впадуть, тому що чари тримають їх міцно. Це були дуже тонкі і високі башти, на вершечок яких можна було піднятися лише одним спіральним сходовим шляхом, який закручувався аж до самісінького верху. На вершині цього спірального стовпа знаходився величезний кристал, який насичували енергією вітри, котрі над нашим королівством пролітали дуже часто, адже поруч було море бурхливе, мінливе і дуже непередбачуване. І це було незвичайне море. А море, активність якого зросла після навали монстрів-гардеїв разів у десять. Там не можна було навіть плавати, вже не говорячи про те, щоб ловити рибу чи запустити корабель у плавання. І якби у столиці не знаходилися чарівні Спіралі, які зупиняли вітер, що йшов із півночі, то, швидше всього, через кілька десятків років столицю просто здуло б із лиця землі. А так існував магічний захист.

Пройшовши повз Праву Спіраль, я завернула до спеціального входу в королівському палаці, який призначався для слуг. Колись я вже бувала тут давно, але запам'ятала, що вхід для слуг знаходиться праворуч, у майже непримітних дверцятах. Ходила туди колись із батьком, коли він заносив свої замовлення для головного скарбника королівства. Батько мій працює ювеліром і інколи створює особливі магічні прикраси навіть для високоповажних вельмож.

Охоронці при вході чомусь зі співчуттям поглянули на мене і розповіли, куди іти, щоб найматися у караван, що вирушатиме на Терени.

Ще тоді я трохи здивувалася, чому це вони дивляться так співчутливо. І навіть коли підійшла до дверей у коридорі, біля яких скупчилося кілька чоловіків-воїнів, які теж, очевидно, прийшли найматися в караван, я ще не дуже розуміла, у чому справа. Але незабаром мені все стало ясно, тому що із щілин дверей, перед якими стояли майбутні новобранці, раптом повалив густий чорний дим, а потім двері різко розчинилися, змусивши всіх, хто кучкувався біля них, раптово відстрибнути в сторони, наче сполохані горобці.

На порозі кабінету стояв розгніваний начальник таємної служби, дракон Адальберон власною персоною. Звичайно, я знала, який він на вигляд, тому що його фотографії постійно миготіли на сторінках газет та журналів королівства. То були описи якихось скандалів, то величезні статті про розлучення його із черговою коханкою, то просто чорні та неприємні плітки на сторінках жовтої преси.

Але таким розгніваним, звичайно, я його ніколи не бачила. Чоловік був високий, міцно збитий, кремезні плечі обтягував червоний камзол, поцяткований золотим гаптуванням, чорні штани та шкіряні чоботи підкреслювали його ідеальну фігуру, а от обличчя, вродливе і покрите модною нині у цьому сезоні триденною щетиною, виражало страшенне роздратування та гнів. Неприємним лютим поглядом зиркнувши на претендентів, що стояли попід стінами в коридорі, він гаркнув:

— Сподіваюся, тут є ті, хто може впоратися із заклинанням “Перенесун”? Вже п'ятий чоловік, котрий до мене заходить, не може впоратися з елементарними речами. Одразу ж попереджаю: всі, хто не може начаклувати це заклинання, можуть залишити королівський палац! Нам потрібні хоча б трохи магічно обдаровані люди. Звичайно, досить кваліфіковані маги не йдуть на Терени, але я плачу достатньо великі гроші у цьому рейді, щоб мої солдати мали хоча б елементарні навички магічного захисту. Не люблю втрачати людей у походах! — він гнівно зиркнув чомусь на мене, і я відвела погляд, вирішила перечекати цей спалах гніву. Троє із восьми людей, котрі стояли у коридорі, взяли ноги в руки і швиденько поспішили геть, очевидно, взагалі були магічно порожніми. Всі ж інші залишилися.

Дракон розвернувся, щоб знову йти у свій кабінет, і, наче тепер згадавши, виштовхнув із нього невисокого чоловічка, який, мабуть,, не впорався із заклинанням "Перенесун", тому що з переляканим виглядом обличчя майже побіг по коридору геть.

— Наступний! — долинуло із кабінету, де поступово розсіювався чорний дим, очевидно, Адальберон випустив його у запалі гніву.

Дракони у людській іпостасі зберігають певні навички своєї звіриної сутності: можуть випускати дим, мають магічний зір, частково покриваються лускою, навіть, кажуть, інколи у них з'являється роздвоєний язик у роті, виростає на голові гребінь та в деякому іншому місці хвіст.

Тут я чомусь почала думати про хвіст і мені це сподобалося, уявила, як хвіст Адальберона починає проривати ззаду його штани, і мало не захіхікала. Але вчасно спохопилася. Я ж бравий вояк Лізор, а не якась там легковажна дівчина Лізора!