Розділ 1. Бравий вояка Лізор

Розділ 1. Бравий вояка Лізор

— Ну що, Лізо, — підморгнула я собі, дивлячись на високого молодого чоловіка у дзеркалі. Миловидого, навіть вродливого, але з легкою щетиною на підборідді (я довго з нею мучилася!), — ти готова?

А що? Бравий вояка вийшов! Трохи потертий, правда. Мундир на ньому сидів гарно, був куплений нещодавно на базарі з усіма пересторогами. Я спеціально переодяглася у стару бабусю, довго жмакала у руках старе сукно, навіть нюхала його, бо колись бачила, як це робила моя бабка Курта. Аж продавець незадоволений був, бо все смикався і перепитував, чи купуватиму? Але потім я все-таки купила, і тепер цей мундир красувався на мені. Довелося трохи підігнати, бо висів, як мішок, все ж таки трохи був великуватий. Але тепер і штани, і камзол сиділи, як влиті.

Звичайно, груди я приховала, довелося начаклувати собі невеликий животик, зовсім, зовсім невеликий, і його не було видно, але я бачила, що у деяких чоловіків таке є. І груди, й живіт зливалися в одну пряму площину, тому моїх немаленьких принад видно не було. Все приплющилося магією і сформувало плоский перед.

Ох, щоб досягти такого ефекту, я для цього спеціально вживила собі у зап'ясток маленький артефакт, що підтримував маскування: адже якщо покладу його в яку-небудь кишеню, то точно загублю, а так він завжди при мені, і не доведеться кремпуватися, якщо, не дай Махлай, магія зникне і випнуться дві мої півсфери просто під чоловічим мундиром.

Так, я й справді була тепер схожа на досить вродливого, дуже миловидого юнака, тому що з обличчям працювати було найважче. Вирішила змінити його мінімально. Я могла його замаскувати під личину якогось підстаркуватого чоловіка, яким, як правило, довіряють одразу: видно, що вони пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби, мали певний досвід на Теренах.

Але от сама я не мала досвіду. Так, чула про це, слухала оповідки старого сусіда Арпеста, котрий розповідав про свої походи на Теренах на півночі, але все це було тільки прослухано, а не пережито. І я, звичайно ж, розуміла, що як дійде до якихось боїв або зустрічі з монстрами, то тоді можу виказати переляк, адже і читала, і чула багато про тих потороч, котрі жили на Теренах.

Саме тому вибрала образ молодого вояка, який хоче найнятися в караван на вилазку на Терен, щоб заробити трохи грошенят. Саме той Терен, до речі, який знаходився недалеко від столиці.

— Ну ти й дурепа, — почула я за спиною голос.

— Чому ж одразу дурепа? — знизала я плечима, і бравий вояк у дзеркалі зробив те ж саме.

— Я б на твоєму місці цього не робив, — промуркотіло у мене на плечі.

Я скосила погляд і побачила Скрипа, котрий, незадоволено фиркаючи, тицявся мені мордочкою у щоку. — Лізоро, просто зроби так, як я тебе просив: подай заявку у королівську службу. І тоді точно почнеться якийсь рух, адже людей, які зникають на Теренах, обов'язково шукають. Всі ці списки передають воякам, котрі йдуть туди зі спеціальним завданням. Й інколи знаходять.

— Ага. Ти правду сказав — інколи! Головне слово тут — “інколи”! А я хочу знайти напевно, — важко зітхнула я.

Вся ця катавасія з переодяганням і готуванням до того, щоб найнятися до військового каравану, що йде з бойовим походом на Терени, почалася після того, як зник мій коханий Федліс. Вже рік, як його немає з нами. 

Рік тому ми з ним вибралися у столицю із батьками для того, щоб прикупити все для весілля. А от коли їхали назад, щасливі, радісні (адже весілля було намічене у нас через тиждень), побачили Пляму. Так, так, це була саме та Пляма, якої всі боялися! Вони інколи відривалися від Теренів і бродили по королівству. Тоді Пляма накрила всі карети і вози, які були на дорозі, а також людей. Але забрала тільки Федліса. Як же плакала його мати! Як бідкався батько! Про себе я взагалі мовчу! Але зробити нічого ми не могли.

Батьки Федліса отримали компенсацію від королівства, а також обіцянку, що, можливо, коли буде наступний рейд на Терени, його почнуть шукати. Отак і накрилося моє весілля мідним тазом. Всі змирилися наче, але не я, адже кохала свого Федліса і хотіла його повернути. Прийняла рішення сама проникнути на територію терену біля столиці і знайти свого коханого, врятувати його.

Проте жінок у військові походи не беруть, як не крути. Саме тому і вирішила я перетворитися на молодого вояка Лізора, який почимчикує нині до королівського палацу найматися у військовий караван (сподіваюся, що мене візьмуть!) і піде визволяти коханого з біди. Те, що він у біді, я не сумнівалася.

Усе наше королівство уже було майже вичищене від Теренів, залишалося їх всього два: невеличкий на півночі і той, котрий знаходився біля столиці, найбільший і найширший, який неможливо було зачистити швидко. Бо не вистачало таких сильних магів, які могли б це зробити в короткий строк і безболісно, як робили з маленькими Теренами. Великі території слід було зачищати спочатку від монстрів та різної поторочі, а потім уже надсилали магів, які йшли і просто чистила від брудної магії землю й рослини, тобто робили зачистку буквально, не боячись наразитися на якогось монстра. Вони мали спеціальні артефакти, які вказували, що монстри близько. Що не скажеш про вояків, які проникали туди переважно без артефактів. Звичайно, кожен із них самостійно намагався прикупити такий артефакт. Але були вони дуже дорогі, і не кожен мав. Я не мала також, але сподівалася на свого магічного фамільяра, Скрипта, який міг відчувати магічних звірів за милю.

Ще тоді, у той страшний день, коли Пляма насувалася на нас, Скрипт репетував мені у вухо: “Втікай, втікай!”. Але як я могла втікати, коли поруч сидів коханий і висмикував руку, коли я тягнула його геть? “Та ну, не вигадуй, — говорив він, — яка Пляма? Тут чисто, тут дорога, якою їздять кожного дня тисячі людей і сотні возів! Це ж столиця! Он вона, поруч, а Терен далеко звідси!”.