Розділ 6

Мене обдає холодом. Серце завмирає, перестає битися. Невже він образився і пішов від мене? Відчуття таке, що земля провалилася під ногами. Я не можу його втратити. Не можу упустити своє справжнє кохання другий раз у житті. 

Цієї миті я зупиняюся й на диво зітхаю з полегшенням. Раптом усвідомлюю, що даремно так переживала всі ці дні з приводу вибору і двох коханих чоловіків. Насправді цього вибору не було. Я давно пережила свої почуття до Данила. Тільки зараз розумію, що сьогодні, віддавши йому те трикляте майно, остаточно відпустила його. Неусвідомлено зробила вибір в бік Остапа. Але ж він про це не знає. Що як думає, що я таємно зустрічаюся з Данилом? Серце знову стислося й завмерло. Вдруге втрату чоловіка усього мого життя я не переживу. 

Раптом у дверях повертається ключ й всередину заходить Остап з двома паперовими стаканчиками з кавою. Здивовано дивиться на мене. 

— Чого в тебе таке перелякане обличчя? Щось сталося?

— Я думала, що ти мене покинув, — плачу й кидаюся до нього в обійми. Ледь не розбризкавши каву, він ставить її на стіл й теж мене обіймає.

— Я ж обіцяв, що ми завжди будемо разом.

Ще сильніше притискаюся до нього. Мені знову тепло й затишно. Я вдома. 

Пройшов рік.

Я фарбую вії, накладаю рум'яна.

— Зайчик, ти скоро? — Каже Остап, одягаючи піджак на білу сорочку. — Здається ми запізнюємося.

— Вже готова, — усміхаюся своєму відображенню. На мені довга, кремового кольору сукня, розпущене вирівняне волосся. Я повертаюся до Остапа. — Можемо йти.

Він бере мене за руку й ми виходимо з квартири. Спускаємося вниз, сідаємо в машину й мчимо дорогою. А за п'ятнадцять хвилин зупиняємося біля РАГСу. Відчуваю, як спітніли мої долоні й стала мокрою спина. Хоч я на сто відсотків впевнена у своїх почуттях до Остапа, вдруге це робити ще страшніше. Що як нічого не вийде й він розлюбить мене? Що як пройдуть роки й ми станемо чужими одне одному, як зараз з Данилом?

Остап дивиться на мене з тривогою. Стискає мою руку. Я намагаюся усміхнутися. Ми заходимо всередину. Підіймаємося на другий поверх. Чекаємо своєї черги. Нарешті нас кличуть. Всю церемонію я ніби в тумані. Так переживаю, що майже не розумію, що відбувається навколо. Нарешті кажу “Так”. Ми одягаємо обручки й нас оголошують чоловіком і дружиною. Цілуємося. 

На мить згадую такий самий день чотирнадцять років тому. Коли зі щасливими очима казала “так” Данилові. Зараз мої очі світяться теплом і якимось іншим щастям. 

Це вже інше кохання — глибше, усвідомленіше, наповнене. 

Виходимо з РАГСу, тримаючись за руки. Сідаємо в машину і їдемо до ресторану, де забронювали столик. Всю дорогу я розглядаю срібну обручку, на якій вибито “Твоя назавжди”. Дивлюся на Остапа. Правильно кажуть, що перший шлюб то від молодості, а другий від кохання.

Ми заходимо до ресторану, займаємо свій столик й робимо замовлення. Тримаємося за руки, дивимося одне одному в очі. Раптом помічаю краєм ока Данила у дальньому кінці залу. Одягнутий у дорогий костюм, він жваво спілкується з якоюсь білявкою. Намагається справити гарне враження, фліртує. Придивляюся уважніше. Колись найрідніша у світі людина. Зараз — ніби нічого й не було. Майже незнайомець. Міраж. Спогад. Колись ми клялися одне одному у вічному коханні. Зараз не факт, що привітаємося.

Дивлюсь на свого чоловіка:

— Ти завжди любитимеш мене, — тихо кажу. 

— Так і буде, — він впевнено відповідає. 

Ми п'ємо вино, їмо, розмовляємо. Через кілька годин збираємося додому. Я встаю з-за столу й підійнявши голову, натикаюся на погляд Данила. Він киває мені, а я йому й ми з Остапом йдемо. 

Колись він був моєю долею. Зараз є ледь знайомим чоловіком в ресторані.

Раніше я хотіла прожити з ним вічність. Тепер моя вічність належить іншому.