Розділ 5

— Данило? — Перепитую.

— Я повернувся до тебе, щоб відновити нашу сім’ю, — робить паузу. — Але й гроші теж мені зараз потрібні.

Не можу повірити у те, що чую. Десять років тому він був іншим. Це було “реалізуйся, а я забезпечу тил”, “займайся тим, що любиш”, “ми завжди будемо разом”. 

— Тобто якби майно не було записане на мене, ти б ніколи більше не повернувся?

— Звісно, що повернувся б до тебе, — каже поспішно, але я йому не вірю. 

— Що ти хочеш зараз від мене? — Тихо питаю. — Щоб я відписала все на тебе?

— Я хочу, щоб ти кинула чоловіка, з яким живеш, і повернулася до мене, — каже спокійно. — А з майном щось вирішимо. Я збираюся почати бізнес і мені потрібен стартовий капітал.

Як найрідніша людина на світі раптом може стати такою далекою? Відчуваю клубок у горлі й присмак гіркоти у роті.

— Відвези мене додому, будь ласка.

Ми сідаємо в машину. Я розчарована. Він підвозить мене під самий під'їзд.

— Обіцяй подумати, — Бере мене за руку. — Пам'ятаєш, як ми збиралися все життя бути разом? Ми просто створені одне для одного.

Я виходжу з машини і йду до під'їзду. Тільки зараз розумію, що саме мене приголомшило. Він вкрав гроші й переписав майно на мене, а сам зник. Якби Сивий виявив, що його гроші у мене, мені довелося б непереливки. А Данила в цей час не було поряд і всі проблеми впали б на мою голову. Я щиро вірила у його безмежне кохання, а він просто підставив і використав мене.

Мене душать сльози, горло стискається, важко дихати. Заходжу у квартиру. Я заглядаю до кімнати й бачу спину Остапа. Він сидить у навушниках за комп'ютером. Працює. Роззуваюся. Проходжу й обіймаю його ззаду. Він знімає навушники.

— Ти прийшла? — Озирається і я бачу його усміхнене обличчя. Притискаюся до нього сильніше. Мабуть, щоб не розплакатися.

— Я нитки купила, — тихо шепочу. 

Він киває. 

— А я знайшов оголошення про виставку собак, яка пройде завтра. Сходимо? Ми ж хотіли завести песика.

“Виставка собак” — це звучить так затишно й тепло. 

Я погоджуюся і йду перевдягатися. Дістаю нитки з пакета. Залажу у куток дивану й починаю в'язати нові шкарпетки. 

Саме шкарпетки врятували мене, коли зник Данило. Точніше, коли я зрозуміла, що він більше не повернеться. Минуло три роки, його визнали померлим і я усвідомила, що більше не можу безцільно валятися на дивані й жити на утриманні батьків. І що чекати на чоловіка більше сенсу немає. Тоді я дістала з шафи клубок старих ниток й почала в'язати. Передивилася купу відео в ютубі. Поки нарешті в мене вийшло щось путнє. Шкарпетки були сірого кольору, на розмір більші ніж потрібно, але від них йшло тепло. Мені в них було затишно. Потім зв’язала ще кілька пробних варіантів, поки не навчилася робити шкарпетки з різноколірними малюнками й надписами. 

Ще кілька років в'язала чисто для себе й сім'ї, аж поки одного разу Остап не прийшов до мене в гості й не побачив ящик, наповнений доверху різними шкарпетками. Тоді він порадив займатися цим професійно й продавати їх на спеціалізованих сайтах. 

Усміхаюся. Остап як сонце, яке прийшло в моє життя в найтемніший момент й осяяло його. 

Коли в'яжу, то не помічаю, що відбувається навколо. Так минула година й Остап покликав мене обідати. Я їм свій салат й мене знову накриває відчуття тепла. З Данилом я відчувала щастя, ейфорію, пристрасть, але тепла не було. Я тільки зараз це зрозуміла. Хіба можливе щастя без тепла і затишку? І чому маючи це саме тепло з Остапом я така нещасна зараз? Хоча до того, як дізналася, що Данило живий, здається була цілком щасливою. Чи то мені лише здається? 

— Ти в порядку? — Питає Остап стурбовано.

Мовчки киваю. Доїдаю салат, ставлю тарілку в раковину і йду далі в'язати. Залишаю Остапа самого на кухні. 

На телефон надходить повідомлення:

“Ти подумала? Ми створені одне для одного. Я завжди любив тільки тебе. І ти любиш мене. Ти ж і сама це знаєш.”

Від цих слів стискається серце. На очі навертаються сльози.

“Знайди юриста. Я готова переписати на тебе все майно. Мені чужого не потрібно”.

Відповідь приходить через пів години:

“Завтра на 10:00 ранку тобі підходить?”

“Так”, — відповідаю й плачу. Я чекала, що він скаже, що відписувати нічого не треба, що в першу чергу він хоче, щоб я кинула Остапа й знову була з ним, як раніше. Що я — найбільша цінність для нього. Та він лише підтвердив мої найгірші підозри.

Якби він написав так, я б покинула Остапа? Плачу ще сильніше. Розумію, що заплуталася. Люблю обох і кожного по своєму. 

До кімнати заходить Остап. Він почув, що я плачу. З його погляду бачу, що він все розуміє, але нічого не питає. Просто пригортає до себе. Так я і засинаю — в теплих та затишних обіймах.

Вранці відкриваю очі й відразу згадую про вчорашню розмову. Настрій псується. 

— Ти куди? — Питає мене Остап, коли починаю збиратися.

— За нитками, — кажу й нервово закушую губу.

Він здивовано зиркає на мене, але нічого не питає. Лише коли виходжу з квартири, розумію, що він не повірив жодному моєму слову, бо нитки я купувала вчора. Відчуваю себе так, ніби зібралася зраджувати Остапу. Хоча може це недалеко від істини.

Данило зустрічає мене біля будівлі з написом на вході “Юрист”. Ми обіймаємося. Від його дотиків в мене мурахи по шкірі.

— Йдемо?

Я киваю. Хочу позбутися тих грошей, через які вісім років тому втратила свою сім'ю, кохання і душевний спокій. Ми сидимо в кабінеті, юрист формує документи, час від часу запитуючи особисті дані. А я думаю над тим чи любив коли-небудь мене Данило. Може я вигадала собі пристрасть, радість, щастя? Що як це було лише в моїй голові? 

Нарешті ми здійснили формальну купівлю продаж, а насправді просто переписали майно на Данила. Бачу його усміхнене, щасливе обличчя. Ми виходимо на вулицю. Я прощаюся і йду. Може він хотів поговорити зі мною, але нічого не робить, щоб затримати мене. Тож я просто йду. Довго гуляю вуличками. Розмірковую над своїм життям. Нарешті втомлена фізично, але заспокоєна морально повертаюся додому. Відкриваю двері й мене несподівано зустрічає тиша і холод. Відразу відчуваю, що щось не так.