Розділ 4

— Не роби дурниць. — Каже Данило роздратовано. — Ти що будеш стрибати з машини?

Його запитання повертає мене до реальності. А й справді. Не буду ж я стрибати на швидкості. 

Ми під'їжджаємо до озера. Колеса грузнуть у піску. Авто зупиняється. Кілька секунд ми просто сидимо в машині. Данило тримається за кермо. Ми обоє витріщаємося на озеро. 

Перед моїми очима постають спогади. 

Я щойно випустилася з універу. Данило зустрів мене з букетом троянд. Привітав. 

— Поїхали, відсвяткуємо твій перший день на волі?

Я сміюся. І дійсно почуваюся, наче мене випустили після довгих років утримання під замком. По дорозі ми заїжджаємо до піцерії — беремо піцу й пиво. Приїздимо сюди. Як тільки авто зупиняється, вискакуємо з нього, на ходу роздягаємося й стрибаємо з містка. Пам'ятаю, як холодна вода на мить огортає й поглинає мене. Закладає вуха. Я опиняюся у вакуумі. А потім виринаю й відчуваю все — тепле літнє повітря, шум пташок, плескіт води й гарячі губи Данила на своїх губах. 

Кілька годин ми плаваємо наввипередки, безперестанку цілуємося, час від часу вилазимо на берег поїсти піци й випити пива. Коли небо почало сіріти, ми сиділи на ковдрі на березі й дивилися на воду. Обговорювали наші плани на наступний рік.

— Влаштуюся куди-небудь, — кажу я. — Але то тимчасово, бо планую відкрити свій бізнес.

— І що то буде за бізнес? — Цікавиться Данило.

Я знизую плечима:

— Щось творче. Хочу створювати красиві речі й робити цей світ кращим.

— Ти вже зробила мій світ кращим, — каже Данило й витягає коробочку з кишені. — І я волію жити в такому світі до кінця своїх днів. А ти?

Ця пропозиція — найромантичніший і найгарніший вечір у моєму житті. Звісно, що я погодилася. Тоді могла не те, що вийти за нього, я була ладна життя віддати за цього чоловіка. Кожна клітина мого тіла тремтіла поруч з ним. Кожна думка була про нього.

Тепер ми приїхали на те саме місце. Вийшли з машини. Дивне відчуття. Неначе машина часу віднесла мене у минуле. Та потім зиркаю на обличчя Данила й омана спадає. Поруч абсолютно чужа й разом з тим рідна людина. Я від нього відвикла. Справді почала забувати. Людська пам'ять — дивна річ. Ми виходимо на місток. Перед очима в мене я, але двадцятидворічна й молодий Данило. Він майже не змінився. Лише змужнів. Я ж по собі бачу різницю. 

— Де ти був всі ці роки?

— У знайомих.

— Вісім років? Це мають бути дуже хороші знайомі. — Мені не дає спокою це питання. 

— Один лісник надав мені притулок. Він був мені винен.

— Що ж можна завинити, щоб за це роками переховувати людину від бандитів? Життя? Може ти й сам бандит?

Данило мовчить. Я злюся. Мене його мовчанка бісить. 

— Де ти дів гроші, які взяв у Сивого? Й нащо ти їх взагалі брав?

— Я вклав їх у нерухомість.

Дивуюся, бо ні про яку нерухомість під час сімейного життя не чула. 

— Ти все продав?

— Ні, — Данило підозріливо зиркає на мене. — Все досі є. Записане на тебе.

— Що саме записано на мене? — Ошелешено питаю.

— П’ять квартир у Києві й кілька офісів.

— Що???

— Тільки не кричи. Мені треба було сховати гроші. 

— Як же я вісім років не знала про це? — Кажу шоковано. — Там же є якісь податки, комунальні послуги. 

— Майно оформлене через компанію, власниця — ти. Але там є формальний управляючий, на якого зроблена довіреність типу від тебе і який вирішує всі питання.

— Тобто ти взяв у Сивого гроші, купив на них квартири, які оформив на мене, а сам зник?

Данило самовдоволено усміхається.

— Так і є. 

— А як же Сивий цього не помітив?

— По документах дістатися до реального власника не так то і просто було дотепер. 

Я очікую продовження. 

— Але зараз Сивий помер. Тож довіреність більше не потрібна. Все майно на тобі.

— Так от чого ти з'явився. Сивий помер і ти хочеш забрати майно?

Він відводить погляд. Я напружено чекаю на відповідь.