Розділ 3

— Данило живий? — Перепитує Остап, наче в мене був не один чоловік, а кілька.

Я мовчки киваю. Він відсторонюється. Зітхає. 

— Ви вже бачилися? 

— Сьогодні вранці він зателефонував й сказав, що живий. Ми зустрілися у кав'ярні.

— І що це значить для нас? — питає стурбовано, хоча і намагається приховати свої емоції.

— Нічого. — Дивлюся на нього заплаканими очима. — Я сказала, що в мене є ти.

— Добре, — Остап зітхає з полегшенням. Знову обіймає й притискає мене до себе. 

Розказую йому про зустріч з Данилом та кажу не всю правду, бо насправді я не знаю, що це значить для нас. Більше нічого не знаю.

Ще якийсь час ми лежимо разом. Мені з ним добре, надійно, затишно. Йому можу сказати все про що думаю, за що переживаю. Він завжди зрозуміє, ніколи не засудить. В мене немає таємниць від Остапа. Я не боюся набрати зайву вагу чи навпаки занадто схуднути. Він любить мене будь-якою. З ним я почуваюся як вдома. 

Згадую як хотіла відкрити свій бізнес. Я в'яжу шкарпетки з різними написами та візерунками.

— Це обов'язково продаватиметься, — сказав він впевнено, коли побачив чим я займаюся. — Ти дуже талановита.

Цим він підштовхнув мене. Дав надію, яка вже майже не дихала після скептичного “Та хто ті шкарпетки купуватиме?” й “На такому не заробиш” від моїх подружок. Підбирав кольори разом зі мною, радив, які візерунки кращі. Допомагав налаштовувати сайт. Я повірила, що щастя можливе.

Повертаю голову до нього. Він мовчки на мене дивиться своїми глибокими, сірими очима. Ніби читає душу. Я ж навпаки намагаюся її закрити, щоб він не відчув, не дізнався про мої справжні думки й почуття до Данила. 

Закриваю очі й згадую схожий літній день зі своїм чоловіком. Пів ночі я не спала — готувала страви на його день народження. Мала прийти ще свекруха і я хотіла, щоб вона бачила, як я люблю її сина. Тож наступного дня після святкування й здається нескінченного миття посуду, нарешті мала змогу відпочити.

Я тоді зайшла до кімнати й сіла на диван. Зняла туфлі й видихнула з полегшенням. До мене підійшов Данило. Він взяв у руки мою ступню й почав ніжно, м'якими рухами, розтирати шкіру, робити масаж. Я застогнала від задоволення. Хвиля мурашок прокотилася моїм тілом. Данило знову надавив на місце між пальцями і я застогнала сильніше. Він відчув, що мені це подобається й продовжив. Дуже скоро ми вже стягували одяг одне з одного й займалися коханням. Так було завжди, коли він мене торкався чи навіть просто був поруч. 

Кожного разу я мліла й плавилася поряд з ним. Готова була цілими днями варити борщі, народжувати дітей й робити все, щоб він був щасливий.

— Яро, — чую тихий шепіт. Відкриваю очі й зустрічаюся поглядом з Остапом. — Ти плачеш, — каже він стурбовано й витирає пальцем сльози з моїх щік. 

Я справді плачу, але навіть не помітила цього. 

Він цілує мене в губи. Про себе відмічаю, що від цього доторку не відчуваю тієї пристрасті, яка була до чоловіка. Мені не перехоплює подих, не стискається шлунок, не виникає бажання варити борщі. Але моїм тілом розливається спокій і тепло.

Притуляюся до його грудей. В обіймах Остапа відчуваю себе маленькою дівчинкою. Він знову нічого не питає і я вдячна йому за це.

Ми лежимо так весь день, дивимося телевізор.

— Хочеш їсти? — Питає Остап і йде на кухню. За кілька хвилин повертається з тацею, наповненою бутербродами з сиром та двома чашками солодкого гарячого чаю. 

Ми вмикаємо стару французьку комедію “Жандарм із Сен-Тропе”. Їмо, сміємося. Напруга потроху відпускає мене. Не полишає відчуття, що я вдома і тут безпечно. Ми дивимося ще кілька комедій. На фоні всього цього в мозку крутяться думки про Данила. Я не відганяю їх і не ігнорую. Мені здається все це нереальним. Не знаю як на це реагувати. Тому просто живу цим моментом. Засинаю в обіймах Остапа, сподіваючись, що все само якось вирішиться і завтра виявиться, що або Данило нікуди й не зникав вісім років тому і ми досі разом, або його ніколи й не було і я вже десять років живу з Остапом.

Прокидаюся вранці. Дивлюся на Остапа й думаю, що я найщасливіша жінка на світі. Наступної миті згадую про Данила й серце розривається навпіл. Як вибрати між одним справжнім коханням і іншим — також справжнім коханням?

Йду готувати каву. Ще вчора це був би звичайний, затишний ранок — приємний, поруч з коханою людиною. Зараз же все напружує. Дивлюсь на екран телефону — є повідомлення від Данила. 

“Поїдьмо сьогодні після роботи до озера? Пам'ятаєш наше місце?”

Я пам’ятаю. Пальці зрадницьки тремтять й насправді я хочу поїхати. Не відповідаю. П’ю каву, збираюся. Цілую у щоку сплячого Остапа і йду по магазинах. Треба купити нитки для нових моделей шкарпеток.

У маршрутці розмірковую чи стану зрадницею, якщо залишуся з Остапом? Адже я присягалася, що любитиму Данила завжди й буду йому вірною до кінця наших днів. І от доля складається так, що я, хоч і сама в тому не винна, зраджую йому. 

Виходжу на вулицю. Тяжкі думки не покидають мене. Що як єдине правильне рішення — це залишитися зі своїм чоловіком й покинути Остапа. Адже він був першим. Але я не можу забути Остапа. Очі знову наповнюються сльозами і я ледь бачу дорогу, якою йду. 

Кілька годин тиняюся по магазинах в центрі міста. Нарешті виходжу з двома сумками наповненими нитками. Прямую до зупинки. Раптом чую як Данило гукає мене. По спині пробігає холодок. Скільки разів, коли вважала його мертвим, мені здавалося, як він кличе мене. Як божевільна я бігла тоді у натовп, заглядала в кожне чоловіче обличчя. Та цього разу це й справді він. Підійшов, забрав у мене сумки. Ми прямуємо до джипа з затемненим склом.

— Твоє авто?

Він киває й ставить сумки в багажник, відчиняє мені двері салону.

— Ти й зараз від когось ховаєшся? — Питаю, коли ми сіли всередину. — Затемнені вікна, — відповідаю на його здивований погляд.

— Можливо. Ніколи не знаєш чи не хоче тебе хтось убити.