Розділ 2

Як в тумані спускаюся сходами. Біжу через двір, переходжу дорогу. Вже перед самою кав'ярнею сповільнюю крок. Мені страшно й водночас дуже хочеться побачити його. Вдивляюся у вікна закладу. Серце завмирає. Я бачу його за столиком біля дальнього вікна. Та ж постава, широкі плечі, темне волосся. Здалеку ніби не змінився. Він вивчає меню. Не можу в це повірити. Тремтячими руками тягну двері на себе й заходжу.

Втуплююся поглядом в нього. Данило підіймає очі й дивиться на мене. Це він. Точно він. Я б і через сорок років його впізнала. Підходжу й сідаю за стіл. Мені здається, що я сплю. Кілька секунд ми мовчимо.

— Привіт, — він нарешті порушує мовчанку.

— Привіт, — ледь видавлюю з себе. 

До нас підходить офіціант й ми замовляємо каву.

— Тобі з молоком? Чи смаки змінилися? — В його питанні мені ввижається докір, що не дочекалася, що вже не сама. Хоча може він і не знає про це.

— З молоком, — видихаю. — Ти живий? Не можу в це повірити. Це не жарт і не сон?

— Я живий, — киває.

— Як же так? Де ти був вісім років?

— Мусив сховатися.

Його відповідь мені не зрозуміла. Сховатися від кого? Якщо в нього були проблеми, то чому я нічого про це не знала.

— Ти можеш пояснити, що тоді сталося? — Дратуюся. — Ти вийшов до магазину й не повернувся. Я роками шукала тебе, плакала, потім поховала. 

Він бере мою руку у свої долоні. Серйозно дивиться мені в очі. 

— Я завинив одним серйозним людям багато грошей. І щоб вони мене не вбили, довелося зникнути.

Згадую, як до мене й справді приходив сивий чоловік років п'ятдесяти. Я тоді була як в тумані — плакала день і ніч без перестанку, майже нічого не їла. Мабуть, мій вигляд переконав його, що це не постанова і я дійсно не знаю де мій чоловік. Тож дякувати Богу мене не чіпали. Але що було б, якби мені не повірили? Вони вимагали б гроші у мене? Можливо, катували б?

Від цієї думки стає неприємно. Невже мій Данило закрився мною як щитом?

— Я знав, що тобі нічого не загрожуватиме, — промовив Данило, неначе почув мої думки. — Сивий має кодекс честі — сім'ї не чіпає. Саме тому нічого не сказав, щоб ти максимально природно страждала.

Його слова боляче вкололи мене в саме серце. Перші три роки я світу білого не бачила, заживо себе поховала, а виявляється він все це спланував. Це прозвучало холодно й безжалісно.

— А зараз чому з'явився? Тобі вже нічого не загрожує?

Мій Данило кинувся б просити вибачення. Казав би, що жалкує й любить. Цей же поводиться спокійно:

— Днями Сивий загнувся. Помер. Тож я вільний.

Мовчки дивлюся на нього. 

— Можу повернутися до нормального життя, до своєї дружини.

Я ціпенію. Не може бути, щоб він не знав, що я не сама. Чи він перевіряє мене? Вирішую не брехати.

— Тебе вісім років не було. Я думала ти помер. У мене є інший, — видихаю. 

— Я знаю. — Він не відводить погляду від моєї обручки. — Та він поки що тобі не чоловік. 

— Мені краще піти, — встаю з-за столу. 

— Ти мене більше не любиш? — Раптом питає Данило. — Хіба ми не присягалися одне одному у вічному коханні? Не обговорювали, що і після смерті чекатимемо одне одного, щоб разом провести вічність?

Завмираю. Був час коли я дійсно вірила, що ми навіки разом. В глибині душі я і досі так думаю. Та щось змінилося між нами. Мій Данило неодмінно попередив би мене про те, що зникне, щоб не змушувати проходити весь цей болючий шлях. 

— Я завжди тебе любитиму, але все змінилося. Коли ти помер, — запинаюся, — коли я думала, що ти помер, то ледь сама не пішла на той світ за тобою. Пройшли роки, поки я знову захотіла жити. Ти не можеш звинувачувати мене в тому, що я знайшла новий сенс у житті, емоції, людей. Я живу далі. І тобі раджу зробити те саме. 

Виходжу з кафе. У сусідньому магазинчику купую шоколадні цукерки й дві кави з собою. Йду додому. Мене трусить. У своїх мріях я уявляла собі все інакше. Що коли ми побачимо одне одного, весь світ перестане існувати. Залишимося лише ми вдвох. Станемо одним цілим. Та в реальності він змінився. А можливо змінилася я. 

Коли заходжу у квартиру, мене огортають пряні аромати з кухні. Роззуваюся. Остап виходить мені на зустріч. Цілує, забирає з рук каву й цукерки. Його обличчя осяює посмішка.

— Яка ти в мене хороша. Прокинулася раніше, щоб купити нам кави.

Відчуваю провину. Він тим часом повертається на кухню.

— Сідай, зараз будемо снідати. Омлет майже готовий. 

Мені здавлює грудну клітину. Останні роки я не думала про чоловіка. Та після зустрічі з ним неочікувано згадала, як ми снідали. Як я готувала для нього, а він сидів на цьому місці, де зараз сиджу я, посміхався й пив каву. Озираюся. Він ввижається мені в кожному кутку. Перед очима постають сцени з нашого життя. Дивлюся на палець з обручкою.

— Тобі подобається?

Згадую, як Данило освідчився мені. Як швидко билося моє серце. З якою гордістю я носила ту обручку.

— Тобі подобається? — Знову лунає. 

— Дуже, — усміхаюся Остапу. Сама ж відчуваю, що втрачаю розум. Навіщо він повернувся і саме тоді, коли я знайшла в собі сили жити далі?

Остап викладає омлет з помідорами на тарілку. Посипає його зеленню. Ставить переді мною чашку з гарячим чаєм. Сідає навпроти. Його очі палають любов'ю, а я бачу перед собою обличчя Данила, його глибокий, проникливий погляд. На лобі виступають крапельки поту.

— Мені зле, — тихо шепочу, — піду полежу.

Обличчя Остапа стає стурбованим, але я не маю сил щось йому пояснювати. Не знаю як розказати, що мій чоловік, якого я вважала загиблим, знову виявився живим.

Йду до кімнати, лягаю на диван. Дивлюся на стелю. Всі мої забуті, затиснуті наче лещатами почуття до Данила раптом вийшли на поверхню. Я пам'ятаю кожен його поцілунок, дотик, всі наші ночі. Захлинаюся в сльозах. 

До кімнати заходить Остап. Він нічого не питає. Лягає позаду мене. Притискає до себе. Відчуваю, як б'ється його серце.