Розділ 1

Я не хочу бути двадцятирічною. У двадцять я все ще сиділа на шиї в батьків, не мала власних грошей, в мене було купа комплексів і зайва вага. Зараз інша річ. Розвертаюся боком перед дзеркалом, проводжу рукою по пласкому животу. Підіймаю підборіддя вверх. Мені подобається мій овал лиця, вилиці, виразні сірі очі. Я малюю дві чорні стрілки, які додають погляду пристрасті. Руками торкаюся до чорного волосся, яке лягає на плечі пишними кучерями й сягає ззаду до поясу. У свої тридцять п'ять я виглядаю молодшою за багатьох тридцятирічних. Вже мовчу про те, що маю власні гроші й можу робити, що вважаю за потрібне. На відміну від студентських років, коли мусила погоджувати з батьками кожен крок.

Продовжую оглядати себе у дзеркало. Не розумію тих жінок, які в тридцять жаліються на свій вік і хочуть бути молодшими. Я ж не можу відірватися від свого відображення. У двері дзвонять й моє серце завмирає. Я знаю хто це. Відчиняю. На порозі стоїть Остап. Красивий, темноволосий, широкоплечий, спортивної статури чоловік, з яким я зустрічаюся два роки. Сьогодні наша річниця. Він тримає букет троянд. Тремтячими руками беру квіти й впускаю його всередину. Остап мене обіймає, ніжно цілує. Роззувається й проходить до кімнати. Ставлю квіти у вазу й слідую за ним. 

Я замовила їжу з ресторану. Сьогодні ми проведемо романтичний вечір вдвох. Відчуття щастя охоплює мене. Як довго я до цього йшла. Ні, не два роки, а всі вісім — з моменту як мій чоловік пропав безвісти. Мій “померлий” чоловік — нагадую собі подумки й сідаю на диван поруч з Остапом. Він бере пульт, вмикає тиху музику. Enigma. Розливає вино по келихах.

— Я хочу випити за тебе — за мою другу половинку, за мою душу, — каже тихо. Він усміхається. Я осушую келих й горнуся до нього. Мені добре. 

Жодної думки в голові. Абсолютний спокій. 

Довгі роки я нагадувала собі поранену пташку без одного крила. Після зникнення Данила я була розгублена, налякана. Та коли його визнали мертвим — ніби померла разом з ним. В кожному чоловікові на вулиці я бачила його. Мені здавалося, що він от-от відчинить своїм ключем двері, покличе мене. Я вибіжу йому назустріч й потону в його обіймах. Та коли виходила з кімнати, мене зустрічала холодна, темна тиша й надійно замкнені двері.     

З часом я його відпустила. Одного ранку прокинулася й подумки попрощалася з Данилом.

— Пробач, — прошепотіла тоді. — Я не можу більше тебе тримати. Моя туга спалює мене зсередини й ще трішки й від мене залишиться лише пуста оболонка. Я мушу жити одна тут без тебе. Тож відпускаю тебе. 

Тоді я встала з ліжка й озирнулася. Вперше усвідомила, що Данило більше не повернеться, не відчинить вхідні двері, я не побачу його усмішку, він не заговорить зі мною. Його більше немає і крапка. Це було боляче і дивно. Я ніби прокинулася. Мене накривало відчуття, що цей світ, квартира, люди — чужі для мене. І я теж була іншою. Не собою. 

Та з кожним днем ставало легше. Я більше не чекала на Данила й вчилася жити сама. Пройшло кілька років і я зустріла Остапа. Він вихром увірвався в моє життя, накрив турботою. І коли я була на сто відсотків впевнена, що чоловік мені не потрібен, раптом відчула що до болю хочу, щоб мене любили, турбувалися, щоб поруч був хтось такий живий і теплий, як Остап. 

І ось ми тут. Два роки пролетіли непомітно. Данило все ще займає місце в моєму серці, яке я сховала за масивними дверима і сімома замками. Куди я більше не заглядаю, бо тепер в мене з'явився окремий простір для Остапа. Мій власний оазис. Мій дім.

Остап поцілував мене у лоба. Сильніше пригорнув до себе. Потім дістав червону оксамитову коробочку з кишені. Я вже здогадалася, що всередині обручка. Моє серце забилося частіше.

— Ярино, ти вийдеш за мене? — Спитав він тихо. Я мовчу. Бажання сказати “так” й водночас дикий страх розривають мене навпіл. 

— Якщо ти погодишся, ми завжди будемо разом. Обіцяю.

— Не обманюєш? — Питаю й відчуваю, як сльози течуть по щоках. — Ти ніколи нікуди не дінешся?

— Ніколи й нікуди, — каже він, бере моє обличчя у долоні й довго дивиться в очі. — Ми дві половинки одного цілого. Куди я без тебе?

Таке я вже чула. Багато років тому. Правда в тому, що ніхто й нічого не може обіцяти, бо це життя. Кожен з нас може будь-якої миті померти чи закохатися в іншу людину, чи змінитися. Гарантій немає. Але я хочу спробувати, бо Остап подарував мені можливість любити…знову…

Мої пальці тремтять, коли я простягаю руку, щоб він надягнув мені обручку. Плачу в голос.

— Зайчику, — сміється Остап. — В нас же не похорон, а заручини. 

Я теж, крізь сльози, починаю сміятися. Витираю очі й носа.

— Я вийду за тебе, — ледь шепочу. Усвідомлюю, що до чортиків боюся втратити цього чоловіка й лишитися сама. Боюся ще раз пережити той біль, який спалює все всередині й залишає після себе лише порожню оболонку.

Він надягає мені на палець обручку, цілує руку. Наливає ще вина. Весь вечір ми дивимося “Друзів”, їмо італійську пасту, п’ємо вино й засинаємо в обіймах одне одного. 

Я прокидаюся вранці й розглядаю обличчя сплячого Остапа. Почуття радості й вдячності за те, що він є, накривають мене. Невже я знайшла своє щастя? Може дійсно тепер почнеться зовсім інший етап в моєму житті. Ще кілька секунд продовжую дивитися на свого майбутнього чоловіка. Колись я вважала, що Данило є моєю найріднішою людиною й він єдиний, хто здатен мене зрозуміти. Зараз те саме думаю про Остапа. Як можна мати такі глибокі почуття і відчувати спорідненість душ, до абсолютно різних людей? Встаю з дивану, на якому ми заснули. Прибираю вчорашні залишки їжі зі столу й відношу пусті тарілки на кухню. 

Сьогодні в нас обох вихідний. На роботу не треба. Тож будемо продовжувати святкувати заручини. Усміхаюся сама собі. Нарешті моє життя стає схожим на нормальне. Мию посуд. Подумки згадую всі цікаві місця, куди можна сходити. В мене з'явилося бажання прожити з Остапом максимально яскраве життя. Щоб кожен день, хвилина і навіть секунда були наповнені емоціями й любов’ю. Намагаюся згадати щасливі моменти з Данилом й розумію, що спогадів мало. Ми були так зайняті роботою й бажанням заробити грошей на своє майбутнє, що не дивлячись на шалене кохання, разом майже не були. Тож тепер я хочу це виправити. Щоб якщо щось станеться, кожна клітинка мого тіла, розуму й душі, була наповнена Остапом. Щоб ми нажилися одне одним на максимум.