35. Щоб тобі баргеста не дозватись

"Скільки всього навалилося!" - я підняла голову до нічного неба, намагаючись вдивитись у зірки, які затьмарювалися ілюмінацією великого міста.
Та й прем'єра, довкола повно машин, людей, преси. Чи могла я мріяти про те, що досягну таких значних успіхів? Сценарій, який ми написали разом із Дар'єю, здавався чимось далеким і не реальним. Але навколишній антураж переконував, що він реальніший, ніж не видимі звідси зірки.
Згадалася психоделічна білка, яка привиділася у крихітному фруктовому саду у монастирі Непалу. Мабуть, розріджене гірське повітря зіграло зі мною жарт, відповівши на молитви і прохання вказати шлях до Воріт Світу.
Майже три місяці тому, я сиділа під іншим небом, відзначаючи поглядом зірки, що висипали на небосхил.
"Чому щасливий кінець - не щасливий?" - Запитувала я небо.
Завтра вранці я мала повертатися в цивілізацію, два тижні відпустки закінчувалися, як і надія, отримати хоч якісь відповіді.
Хто взагалі назве мене нормальною, із цим моїм прагненням докопатися до суті? Або кинувши все рвонути до Коштовності Снігів, центру світобудови та обителі Шиви та Будди.
Гарний проспект, який я тикала під носа Дар'ї, викликав у тієї гримаси на гарненькому обличчі.
- Ну, люба, навіщо тобі це все? Там бідність, і нестача кисню, і відсутність благ цивілізації.
- І зірки над головою ночами, ти стільки ніде не бачила!
- Ну, якщо це тобі потрібне для натхнення!
- Потрібно, це мені потрібно для натхнення, ти маєш рацію, тому що там тиша, і я вловлюю те, що забиває тут все це!
Я ткнула рукою в бібікаючі автомобілі, якийсь велосипедист перегородив проїзд, дозволяючи пройти по переходу старенькій з візком, повним стиглих апельсинів.
- Ти, жаба-мандрівниця, - реготнув співавтор, - тобі не сидиться на одному місці, і кожні три місяці на тебе налітає вітер змін.
- Ага, може й так, тужливо стає, хочеться змін.
Я не могла признатися їй, що після тієї «відпустки» віртуальної чи вигаданої, хто б знав, зрештою, я перестала бездумно пливти річкою часу. Мене іноді трясло від підвищеного бажання щось робити. Будь що, будь де, будь з ким.
Дарина приставила до мене секретаря, молодого хлопця, який провалив іспити в інститут, і був відісланий до тітки на трудове перевиховання. Він притягував мене додому, коли я надто захоплювалась тією чи іншою справою. Завдяки невгамовному ентузіазму всі смітники нашого містечка були очищені та облагороджені, жителі, хто з вдячністю, хто з приреченістю у погляді, віталися і впізнавали мене. Мер радісно розпливався в усмішці, коли я приходила до нього з черговою ідеєю.
Судячи з нагород, що додалися в його шафі, вершки з моїх починань знімав саме він. Мені ж, кожні три місяці хотілося відлетіти. Кудись, і нехай не надовго, на трохи - трохи, змінити, видихнути, переключитись.
«Королівство малувате» - у такі моменти спадали на думку саме ці слова. Я зітхала, погоджувалася з секретарем, що нам час, і вирушала до Дарії.
Тієї ночі, адже вже здавалося, що організм акліматизувався, і розріджене повітря не викликає запаморочення, сонливості і болючого занепаду сил, але я все ж зловила марення. Коли до мене, що сиділа на кам'яній лавці з затріщалих кущів вивалилася білка, з мене на зріст, у барвистому багатому на вигляд сарі, з намальованою на лобі бінді, з підведеними сурмою очима, я тільки й змогла що відкрити рота.
- Задовбала ти мене! - Видала білка, струшуючи спритними передніми лапками листя зі свого сарі. - Ти знаменита, багата, будеш ще багатшою, після прем'єри тобі запропонують серіал. Чоловіків у тебе – бери не хочу!
Я скривилася, розуміючи, що вона має рацію, хоча чоловіки мене не торкають. Ніяк. Ні до тремору, ні до мурашок, ні до впізнавання, ні навіть до горезвісного «а може спробувати?» Ніяк і ні які. Як хтось закодував.
- Будинок твій збудований, дизайнерський ремонт зроблено, заходи сонця з балкона – як ти і мріяла. Щасливий кінець, у всіх відношеннях!
Вона сунула мені під ніс листок та ручку.
– Попрошу розписатися, що претензій не маєш. Я тобі навіть більше, ніж можеш підняти відсипала!
Я згадала анекдот про бога, що посилає потопаючому колоду, човен і пліт, і зітхнула. Так-то воно так. Коли я погодилася на ворожіння і заплатила за нього горішками, те, що я мала зараз, здавалося фантастично нереальним. Чому ж зараз так капосно і тужливо на душі.
– А? - Заїкнулася я про те, що мучило мою душу.
- Ні, більше нічого не можна, одне бажання - в одні руки! Давай, розписуйся, і я пішла!
Я поскребла нігтем мерехтливий сріблом папір, подивилася на неймовірну кількість зірок над головою білки, і розмашисто підписала акт виконаних робіт.
Я й сама не розуміла, чому зараз намагалася знову побачити зоряне небо.
- Ви б відійшли, - пролунав чоловічий голос з-за плеча, - зараз повалять.
Я кивнула, здогадавшись, про кого він, зробила кілька кроків вліво, вичепивши поглядом провулок за кілька кроків.
"Напевно звідти можна розглянути зірки!" - Як наркоман, що прагне отримати нову дозу, повільно рушила до провулку на неприємно високих підборах.
Я клятвенно пообіцяла Дар'ї, що тільки подихаю повітрям. Але ж у провулку також можна дихати. І дивитись. 
Не знаю, наскільки далеко я зайшла в його темний зів, задерши голову до неба. Зірки були, але менше, ніж мені хотілося.
Спіткнувшись про щось, я полетіла в темряву, але була підхоплена сильними руками зі спини.
- Обережно, - прошепотіли напрочуд приємним голосом мені в шию, піднімаючи у вертикальне положення.
Мурашки розбіглися теплою хвилею по оголених плечах, особливо коли той, хто врятував мене від розбитих колін еротично втягнув мій запах, практично злизав його носом до лінії росту волосся.
- Дякую, - крізь гулкий дріб серця, що билося в долоню, що притримувала мене під лівими грудьми, видихнула, прикусуючи губу.
Мене, ніби з жалем відпустили, гублячи - під ноги треба дивитися!
Це була якась мана. На мить мені почулися рикливі нотки у цьому застереженні. І ще жаль, чи що.
"Чоловіків у тебе - бери, не хочу" - спливли в голові слова білки, і я крутнулася навколо осі. За спиною нікого не було. Саме в цей момент у провулок вивалився мій секретар і почав голосити, що мене мало не загубили.
Я крутила на всі боки головою, не розуміючи, чи здалося мені знову, чи це якась чергова містифікація з таємничим ніндзя. В останню чергу я підняла голову вгору, краєм ока уловлюючи чорнильну тінь, що занурює за дальній кут кінотеатру.
- Та йду я, - не части! 
- Банкет, інтерв'ю, - торохтів секретар, що підчепив мій лікоть, і притримував мене, шкутильгаючу качкою.
- Коли на неї зовсім не чекаєш, - вирвалося з мене вже в лімузині.
- Кого її? – реготнула Дарина. 
Вона була щаслива, іскрилася, п'янила і надихала.
У мене посміхатися не виходило. Ні, я була рада, гроші – зайвими не бувають, мабуть. Але не радували, з якогось часу, хоч баргеста на допомогу клич.  
- Хм, її. 
– Новий персонаж?
- Так точно!
Я переварювала таємничу зустріч за рогом, теоретичну ймовірність отримати кувалдою по голові в такому місці, тінь над дахом, бархатистість тембру і відчуття впізнавання, яке дуже рідко, але зустрічається в нашому житті.
Я потерла місце під грудьми, там, де мене торкалася чоловіча долоня. Здавалося, що там тліє вугілля, розсипаючи навколишнім простором іскри.
- Ну, не пропадай, - занила Дар'я, - ти знову провалюєшся у фантазії.
- Ні, що ти, я тут. Просто, скажи, а каскадери на прем'єрі були?
- Так, швидше за все, якщо не зайняті на зйомках інших фільмів.
– І трюки демонстрували? 
- І накачані тіла, - розреготалася жінка. – Ти ніби й не на прем'єрі була.
- Якось минуло повз.
– Наш агент каже, що нам можуть запропонувати розширити фільм до серіалу!
- Здорово, - я вдивлялася у вогні великого міста, що летіли за вікном, розмірковувала про відмову від претензій, відсутність магії, дивне не бажання знайомитися з чоловіками і про приємний тремор, який наздогнав мене в провулку. Невже я збоченка?
- Акції, франшиза, відрахування та роялті, - бубоніло на задньому фоні, коли на черговому перехресті мені впало в очі графіті. На антрацитовій стіні був намальований дракон, щоправда, без крил, але з ім'ям над його головою.
- Верон, - забувшись прочитала вголос.
- Ти знаєш, я думаю, що це дуже перспективний напрям, - защебетала Дар'я, відхилившись і зазирнувши за мене. – Зробимо з нього дракона, а з Фені – кіцуне об дев'ятих хвостах.
- Дев'ятихвості лисиці описуються як духи-охоронці, які допомагають юним «заблукалим» душам на їхньому шляху в поточній інкарнації, - пробурмотіла, переварюючи малюнок, який давно залишився позаду.
- Як гарно ти сказала - заблукалим душам. Під'їжджаємо!
Вона давала якісь розпорядження секретареві, промовляла головні меседжі, а я кивала, покусуючи губу.
Де б мені знайти свою кіцуне, і щоб вона провела мою душу туди, куди з такою божевільною пристрастю тягне, куди тягне і манить до нестями? 
- Якби я тільки могла, то віддала б за це все, - пробурмотіла вже виходячи з авто.
- Прийнято, - прошелестіло нічним вітерцем по оголених плечах, і я сіпнулася. «Потрібно проговорити проблему» - випливло з минулого. «Твої слова, та богу у вуха» - хихикнуло тоненьким голосом. «Спонтанна зміна полярності» - скрипуче відгукнулося деренчанням у кістках.
- Я божеволію, - сказала вже перед самим входом до ресторану.
- Ще ні, люба, - поплескала мене по передпліччю Дар'я. – І навіть якщо, то ми тебе вилікуємо.
«І тебе вилікуємо, і мене вилікуємо» - хмикнуло чоловічим голосом, і я зрозуміла, що чинити опір марно.