25. Щоб на тобі саван скінчився

«Де закінчується реальність та починається мрія? Баунті – райська насолода!»
Реклама наполегливо лізла у вуха, і хоча я не надто люблю солодке, але зараз передчуття міцно оселилося на язиці смаком кокосової стружки та солодкого молочного шоколаду. Я навіть застогнала, не в змозі впоратися з маною і розплющила очі.
Містер Смерть на тлі білосніжного піску і сонця, що котиться в океан, напрочуд блакитного кольору і рожево-помаранчево-фіолетових переливів на небесах, повністю зносив мій дах.
Обтягуючі плавки, накачаний торс і незмінна коса, натякали на свято абсурду, нестримність власної фантазії або нахабство бога, що втратився в реаліях.
- Хвалебе, а ти що, двері у свій світ не можеш знайти по іншому? Вийшов би в той коридор, та позаглядав у кожні двері! Навіщо такі складнощі? – роздратування накочувало так само, як і хвиля на пісок. Розмірно і невідворотно.
- Це так не працює, - краєвид за спиною у бога зник, як і аромати цукерок, що спокушали голосом та супутнім антуражем. Залишилося зелене тло, і бог, що кутався в незмінний балахон. Пам'ять наполегливо малювала кубики на животі, обтягнуті плавки та м'язи у всіх необхідних місцях.
Лібідо тужливо зітхнуло десь глибоко в мені, констатувавши, що поки храм не відбудую, не бачити мені ані райської насолоди, ані того, що приховують вузькі плавки. «От же гад-гадський» - подумала абстрагуючись від лекції про вищі сфери. Шаруватість будови, вищі плани буття, структурування та вібраційні напрями – не говорили ні про що. Хіба що від слойки я б не відмовилася, або від Наполеона.
- Зрозуміла тебе, - примудрилася влізти в паузу, - не можеш, отже, не можеш. Але й підганяти мене тобі теж не можна. Я не чарівник, у мене, як у Халіски, магія в обмеженому ресурсі, інші бачать, а я не відчуваю. Я тобі пальцями не клацну і храм не відбудую. Потрібно дуже багато підготовчих етапів для здійснення задуманого.
– Агентство недобрих послуг? – хмикнув бог.
- Та далося вам це агентство всім. Таке відчуття, що у вас заздрість до успішного підприємства!
Бог сторопів і витріщився на мене найбанальнішим чином, відкриваючи рот і не в змозі відповісти що-небудь.
- Ти ось палець об палець не вдарив, коли нечисть виселяли! А я гармонізую те, що лишилося! Для користі справи, адже вони – маленький гвинтик у величезному механізмі. І без нього ніяк, зрозумів! - тупнула ногою і майже рикнула за звичкою.
- Та не було мене там, коли подібні безчинства відбувалися!
- Скажи ще, що сидів на Землі, поки технічний прогрес до необхідних рівнів не розвинувся.
- Але ж так і є! Я ж тобі про вібрації та рівні буття щойно розповідав!
- Гаразд, не підганяй мене. Нам погань гроші для будівництва заробляє. А БАМ – це для набуття знань та розширення умінь. З проектуванням у мене не дуже, а друзі у бойовиках – це завжди плюс. І захистять, і допоможуть гори згорнути.
Я задумливо втупилася поглядом у зелене тло за спиною бога. Адже точно, якщо завести потрібні знайомства, то можна прокласти до храму струмок і переміщати вантажі по воді, а не тягнути диким лісом. Та й земляні роботи теж непогано було б фахівцю доручити. Але може тоді одразу знайомства з викладачами заводити? Погано, що я все ще Сутінковий Мисливець вдень, чи добре? Тому що фізичні навантаження у тій формі переносити легше, ніж у тендітному дівочому тілі. Значить добре.
Тут же в думках намалювався Галліус і його обіцянка не зводити з мене очей ні вдень, ні вночі. По всьому тренуватимуть і навантажуватимуть теж за збоченим графіком, зробила найрозумніше пояснення для такої обіцянки. А значить все ж таки погано. Була б тільки дівчинкою, спала б ночами. Оскільки особистих відносин між викладацьким складом та академістами не передбачалося, то й висновок із обіцянки напрошувався один. Тіло в обох формах тренуватимуть.
- А можна мені шапку - невидимку, - роздуми привели мене до несподіваного прохання.
- Чого? – Хвалеб хіба що біля скроні пальцем не покрутив.
- У мене бізнес, справи вимагають моєї присутності, або хоча б регулярного спостереження за ним. А в БАМі відлучки, тобто звільнювальні – лише за значні успіхи або за сімейними обставинами в окремих випадках. Дідусів і бабусь не напасешся!
- Яких дідусів? – перепитав бог.
- Ті, що вмиратимуть, і на чиї похорони мені відпрошуватись.
- Це ти передбачаєш?
– Це я планую!
– Смерть?
- Відмазку, Хвалеб, кажу ж, мені потрібен спосіб втекти непоміченою з БАМа. Відлучитися на годину – півтори.
- Немає в мене такої шапки. Технології цього світу дозволяють створити щит.
- Зі щитом тягатися - битим бути, - відміла пропозицію і запитала, вже ні на що не сподіваючись, - а заклинання абсолютної невидимості?
- Це не до мене. Я такими дрібницями ніколи не займався. Тобі потрібний фахівець.
- Ага, і щоб він був по труну мені зобов'язаний. Прийдеться трясти куратора, бо самій до магістратури, як до Києва рачки.
- Якісь у тебе упадницькі настрої. То про труну, то вмирати, - втома напевно нагромадилася.
- Ага, у відпустку хочу, на білий пісок та до лагідного моря.
- А це, - махнув бог на зелене тло, - це віддушина. Ти ж маєш насолоджуватися там, чим не відпустка?
- Дякую тобі, звичайно, величезне, все життя про таку відпустку мріяла. Безстроковову. Суматошну, товариську та рухливу.
- Рух це життя.
- Слухай, якщо тобі мені більше нема чим допомогти, давай, закінчуй свою виставу. У мене тут одна думка дозріла, якраз на свіжу голову її й перевірю!
- Яка вистава? – обурився бог, – не для цього я до тебе дістався! А для чого? От знову ти мене затуркала!
Під це бухтіння я й прокинулася.
- Зовсім совість втратили, дівчину в комірку селити! У віконце хіба що нетопир залетіти зможе, це суцільна туга і депресія!
Голос був незрозумілий, повернув образи і розчарування ночі, і дуже вдало підігрів моє бажання помотати чиїсь нерви.
"А справді, чому це у мене таке маленьке вікно" - я сіла на ліжку і закрутила головою на всі боки.
"Темно, хоч око виколи" - підсумував розум, я так вчора втомилася, що не роздягаючись на ліжко впала, коли мене в "окремі апартаменти" супроводжували.
- Це я маху дала, - простягла, намагаючись розрізнити, хто ж це голосить тоненьким голоском.
- Точно, сердешна, ніякої совісті у бойовиків немає, дівчата у них по шість чоловік у кімнаті мешкають.
- Як по шість?
- Ага, ага, як оселедець у банці!
Я гикнула, представивши земну казарму та двоповерхові ліжка з тумбочками біля них. Потім моя бурхлива фантазія зобразила банку з оселедцями, які з якогось переляку були в пілотках і касках, і у фіналі перед очима пройшла зустріч із богом.
- Гад-гадський, - згадала його незлим тихим словом.
- І не кажи.
– А світло тут є? – я погано розуміла, з ким розмовляю, але якщо це співчуває, значить, як завжди до мене притягнуло потрібного та важливого персонажа.
Я посміхнулася, згадавши надії викладацького складу, що моє здобуття БАМа прогресивно позначиться на зростанні та добробуті кращої Академії королівства.
- Хі-хі-хі, добробут, до мене ж неприємності липнуть, як жувальна гумка до речей. Перспективи – безумовно перспективна погань, відкриття чудові та пригоди божевільні, хі-хі-хі.
- Як тебе довели, сердешна! Зараз, зараз, я тобі окріпу плесну в кухлик, трав заспокійливих заваримо. А що це за жувальна гумка?
- Не треба заспокійливих, - здригнулася, згадавши втішний пакет із травами від будинкових, - краще енержайзер який, що бадьорить і кажу ж, мені б світло знайти, як тут вмикається.
- Дивно ти якось кажеш, красуне, але ти в нас командуєш, значить буде тобі напій з прискоренням. А світло – так у долоні лясни, тут артефакти на звук реагують. Стандартно – це хлопок.
Я ляснула і під стелею запалилася магічна куля, поступово посилюючи інтенсивність свічення. У кутку, на невеликій тумбочці виявився таця з металевим кухлем, на боці якого був намальований волошка, блюдцем з гіркою сухарів, і тонкою висохлою лапкою сірого кольору, що тримала над кухлем чайник для заварювання, один в один, як у мене на кухні на Землі. Автентичний чайник Дракон та фенікс з ісинської глини "Символ багатства, щастя та удачі".
- Драстуйте, - невпопад привіталася з кимось невидимим, - а ви хто?
Ручка поставила чайник поруч із кухлем, розчинилася в повітрі і з кута долинуло збентежене, - так я помічник, обіцяний вам за допомогу.
Занадто жваво був спогад про вимогу шапки-невидимки, і я уточнила, - ви від Хвалеба?
- Опосередковано, можна сказати й так. Приємно, коли молодь пам'ятає, – у кутку явно зітхнули. - Але взагалі мене, - голос зам'явся, швидше за все підбираючи вирази, - мене ангажували як персонального домовика!
Було зрозуміло, що голос радів, що так майстерно викрутився з делікатної ситуації. Ручка не йшла з голови, як і дивні слова, якими невидимий персонаж говорив. Якби мене попросили позолотити таку, я б останню сорочку з себе зняла б і віддала б. Запитання до невидимого співрозмовника множилися, але я вирішила не скакати нахрапом, все що мені потрібно я дізнаюся, а ось поки, - можна мені чай?
- Звичайно, дитинко, пий, бідолашна ти наша!
Я мало не подавилася сухарем, який встигла заштовхати ціляком до рота, дивуючись із забутого аромату ванілі та солодощів родзинок.
- Мофет не бідолашна? - прошамкала, перш ніж запити вміст у роті.
- Може й ні, - погодився персональний домовик, - але з усього, так. Білизна на тобі казенна?
Я сумно зітхнула, згадавши мереживну витончену білизну, яку вчора відправила поштовою службою додому. У БАМі не покладена була подібна фривольність і розкіш, і навіть те, що було надіте на мені вночі, довелося залишити в камері схову при кімнаті каштеляна. Шкідливий довгобородий гном, не інакше як, бо замашки мав схожі на це плем'я, видав мені п'ять комплектів шортиків із маєчками як затверджену в Академії білизну. Добре, що Верон попередив, що потикатися до каштеляна з торбинкою – смерті подібно. Моя безрозмірна сумка поїхала з ним до гуртожитку, під клятву сховати до певного часу.
Мені віддали повсякденний комбінезон, і дозволили залишити магічні штани, подаровані куратором, а ось чергову сорочку з жабо відібрали, запакувавши в коробку разом із нижньою білизною, яка була надіта на мені. Решту, як сказав цей похмурий індивід, я зможу отримати сьогодні.
Військова академія навіювала тугу. Чай, хоч і бадьорив, пощипуючи кінчик язика, але ні спартанська обстановка, ні вікно, під стелею, радості не додавали. Не доречно згадувалися дизайнерські рішення щодо зонування маленьких кімнат, і я так і завмерла, розглядаючи високу, з погляду сучасної людини стелю.
- Побілити? – пролунало обережне з-за мого плеча.
- І це теж, - кивнула, мимоволі пересмикнувши плечима, ось тепер ще до незримого помічника звикати. - А ти міг би стати не таким невидимим?
- Еге, так?
Поруч зі мною намалювався сорочка сірого кольору. Я гикнула, і подумки перехрестилася, - до привиду це вбрання не дотягувало, беручи до уваги його напівпрозорість, обшарпаність і застарілість.
- Слухай, може тобі нове вбрання подарувати? - перейнялася тяжким становищем невидимки, - адже я шити можу, і вишивати, - тут же представила в розумі більш приємну оку картину.
– Так на територію БАМу не можна пронести особисті речі.
– І навіть набір для шиття?
- Це можна купити, у крамниці біля воріт, з цього боку воріт. - Уточнив він відразу, - але нитки там білі, чорні та червоні, і все.
Це його все прогриміло похоронним маршем, і я знову згадала в яку кабалу добровільно дозволила себе загнати. Мене навіть додому на канікули не відпустять. З огляду на те, що вдень я Сутінковий Мисливець, - для виключення ексцесів та можливих претензій з боку рідних. Я згадала рішення куратора і Місісяндри, і спробувала нарікнути, що треба було залишитися з ними. Все ж хоч якась видимість свободи була, а тепер що?
– А саван там теж продають? - Злість усередині закипала, і разом з прискоренням, яке мені намішали в кухоль, з мене починали лізти зовсім не реальні речі.
- Саван? - у голосі непойми-кого промайнуло здивування, замішане на захваті.
Він явно чогось захоплювався, я правда поки що не могла зрозуміти чим саме.
- Чи це похоронний?
- Ага.
- А навіщо?
- Традиція така має бути, - вступаєш у БАМ і вишиваєш собі саван. Мобілізує, як на мене.
У кутку почали квохтати, посмикуючись усім лахміттям, і ще більше стаючи схожим на дивний припилений привид.
- Геніально, - видав він, відзасміявшись, - іди і вимагай!
- Хм, я тут подумала, що не завадило б мені дещо ушляхетнити житлове приміщення.
- І це вимагай, пориви творити в Академії заохочують, бо таких академістів одиниці. Решта ламати тільки вміє
- Ага, - зраділа я, малюючи в голові сходи на другий ярус, ближче до вікна у світ, затишне робоче місце на першому ярусі, і мінімум, який потрібен кожній жінці, - шафу та кут для релаксу.
- Я з тобою? - завис привид біля дверей, і я зрозуміла, що погарячкувала, коли просила проявитися.
- А ти можеш? - Заїкнулася я, і привид зник, обдавши мене слабким подихом дивно знайомого запаху.
Так я й бігла в адміністративний корпус, горячи жагою творення, і супроводжувана ароматом, який ворушив у мені якісь незрозумілі струни..