1. Щоб вам вік гикалося

Пробудження було дивним. Все тіло ломило і якось незрозуміло відчувалося. Не розплющуючи очей, витягла ноги, піднімаючи їх над ліжком, і поворухнула пальчиками, потягуючись. Цей звичний процес відгукнувся хрускотом і клацанням, і я від несподіванки розплющила очі, сподіваючись зрозуміти, що там у мене на ногах за кастаньєти. Погляд уперся в хітинові ножища, якщо так можна було назвати подібність штовхальних ніг сарани, що дивлися у величезну дірку на сірій стіні.
Я моргнула, намагаючись поєднати побачене зі спогадами про вчорашній день. Найбільше ноги асоціювалися з уроком йоги та освоєнням Шалабхасани. Тільки в такому разі я б їх точно не бачила, тому що піднімати їх треба було лежачи на животі. Потім у темряву під віками прийшов спогад про нічний сеанс жахів, яким я тішила себе, намагаючись витравити спогади про розлучення зі своїм хлопцем. Хоча наш гучний розрив і важко було назвати розлученням, тому що зазвичай люди розлучаються тихо та за взаємною згодою. А не так, як я, - видкидаючи будь-які спогади про п'ять років бездарно прожитих у спробі створити подобу сім'ї, і зараз викоринюючи з пам'яті ці самі спогади найнеймовірнішими способами. Включаючи уроки йоги та перегляд фільмів жахів, які зовсім не люблю.
«Точно-точно, - заворушилася думка під черепною коробкою, - жахи були про космічних мутантів, що захопили людство. І хітин там був присутній, і вусики, крильця, і щелепи, тьху ти, навіть морозиво доїсти не змогла, коли ці тварюки вечерю із моїх нещасних одноплемінників влаштували».
Переконавши себе, що це все мені здалося зі сну, радісно розплющила очі назустріч новому дню і засмучено крекнула.
Ноги, тобто лапки, нікуди не поділися, змушуючи мене опустити погляд на масивні тибії (Тібія або гомілка — член ноги комах і павуків. У першому з названих класів він зчленовується на одному кінці зі стегном, а на іншому з лапкою), коричнево- зеленого кольору.
- Побий мене грім, - я знову поворухнула цими самими лапками і гикнула.
У горизонтальне становище мене висмикнуло наче під сідничками була пружина, яка спрацювала на розтяг тільки зараз.
Світ навколо захитався і закружляв, змушуючи розставити руки убік. Саме концентрація на цих руках і змусила мене мобілізувати розум для пояснення того, що відбувається.
- Якого біса? - я витріщалася на хапальні кінцівки, що віддалено нагадували людські пальці, тільки вкриті хітином і волохатими щетинками в деяких місцях. - Я ж учора нічого забороненого не пила?
Складно пояснити таку дивну будову власного тіла, коли ти, з одного боку віриш у свою нормальність, з іншого, аж надто реально відчуваєш усі особливості нового свого організму.
- Це що таке? - Закрутила по сторонах головою, відзначаючи занедбаність і часткову руйнацію приміщення, в якому опинилася. Там, де я лежала, точніше спала, була викреслена чорною крейдою пентаграма, з оплавленими майже вщент свічками. Навіть не пентаграма, - поправила сама себе, - а подвійна гексаграма, бо свічок у вершинах я нарахувала дванадцять.
Хотілося вірити, що це не мене принесли незрозумілому богу в якості жертви. Все ж таки я була не зв'язана, точніше цей хтось, в тіло кого я потрапила.
Я спробувала прикусити губу, але це не вийшло, тільки щелепами клацнула.
- Галимаття якась, - зробила висновок, і спробувала зазирнути за спину, щоби зробити ревізію тилу цього тіла.
Шия, якщо вона в мене і була, ледве поверталася, але якусь подобу верхніх крил за спиною я розглянула.
- Якщо я сарана, то де моя зграя? - спитала у накресленого на стіні вказівного пальця. Рука, до речі, була людською, може тільки з довшими пальцями.
Я ретельніше обвела приміщення поглядом, відзначила наявність у мене шкіряного нагрудника на незначних опуклостях у районі грудей, і короткої спідниці, що трохи прикривала шипасті гомілки, та складалася зі смужок, посилених металевими пластинами. Несподівано мені на очі попалася торбинка, скоріше шкіряний рюкзак, і я пошкандибала в його бік.
Моя хода була якоюсь рваною, ну хоч скакати не треба було, бо в перший момент усвідомлення дивності власної конституції, саме думка про стрибки та польоти змусила мене подумки перехреститися і схрестити пальці.
Як не дивно, але із зав'язками я впоралася легко. Зазирнула в темний отвір рюкзака і нічого не побачила, окрім темного серпанку, туману, що клубився в горловині.
- А якщо там щур Лариска? – хоч дівчинкою я була вже досить дорослою, але мультфільми ще забути не змогла. У дорослому стані вони, до речі, зовсім інакше сприймаються, через призму досвіду та споживчого відношення решти світу.
Перевернувши рюкзак, потрясла його в надії, що крізь темний серпанок щось вивалиться. Але на мене чекало гірке розчарування. Нічого не впало і завдання мені не спростило.
"Добре" - я надулася, як миша на крупу, - вважатимемо, що мої теперішні пальчики не так просто відкусити. Порівняла дві руки, порадівши, що не маю додатковий комплект верхніх кінцівок, бо навіть страшно подумати, як би я з ними впоралась, та відзначила на правій руці тонкий обідок з якимось написом.
«Суватиму цю, - може подавиться» - зробила установку потенційному відгризателю кінцівок в цій сумці. На вдиху сунула праву руку в торбинку, завмерла на секунду і зашарила в пружній субстанції, що нагадувала густий кисіль.
"Якщо це моя торбинка, точніше цього тіла, то має ж бути там щоденник, або книга, за якою малювався цей ритуальний візерунок, схема, тобто. І пояснення, на який біс козі баян, тобто ось ця вся радість. Чи вони тут усі такі? Тоді чого ця істота добивалася?"
Чи то думки матеріальні, чи то варіантів у рюкзаку було не так вже й багато, але я несподівано намацала досить товсту палітурку, і з задоволеним зойком витягла знахідку на боже світло.
На вигляд знахідка нагадувала відьомський гримуар, як його зображують у фантастичних фільмах. З обов'язковою шпилькою, об яку необхідно проводити ідентифікацію особистості. Я з сумнівом зиркнула на броньовану долоню, на шип, і в якомусь наїті смачно плюнула на обкладинку.
А що, слина теж, у принципі, містить ДНК.
Обкладинка спалахнула світлом, пішла брижами і розкрилася, продемонструвавши моєму погляду ту саму схему. Мабуть у книжку або все ж таки у щоденнику була вбудована функція «відкрити на останньому переглянутому». Декілька довгих миттєвостей витріщалася на буквочки з завитками, сподіваючись на встановлену в мені опцію розуміння мови.
- Ні, ну я так не граю! Це що ж жодного бонусу? Та мені в такому випадку навіть хітиновий корпус не допоможе, схарчать мене, навіть озирнутися не встигну! Гей, святий, чи кому тут моя попередниця картини вугіллям малювала, може, допоможеш?
Пару миттєвостей нічого не відбувалося, а потім з темного кутка на мене блимнулим два палаючі зеленню ока.
- От халепа, не померла, а я вже так сподівався! – прийшло звідти, і я раптом зрозуміла, що це був інший спосіб спілкування, ніж я звикла. Безумовне, чи без мовне?
- Хто ти, звірятко невідоме? – слова самі зірвалися з язика, поки фантазія малювала щура Лариску, що відлучився з торбинки. А може вона покакати ходила, а ось тепер повернулася?
У темряві запанувала здивована мовчанка, і тільки за хвилину в мене на підкірці відобразилося питання звірятка, - ти це, ще й головою поїхала? Що ж мені робити з тобою хворобливою тепер?
Розмовляти ментально для мене було незвично, і я обурено перепитала, - чому це я головою поїхала? Звідки подібні висновки?
Колір очей того, хто ховався, помінявся на вогненний, і мені розлючено відповіли, - та тому що покликаного і пов'язаного до самої смерті помічника не впізнаєш!
- А, фамільяра! На безриб'ї і рак риба, - навіщось додала, готуючись до гіршого.
З темряви до мене висунулась мордочка, схожа на білячу, внаслідок наявності пензликів на вушках, та ще не забутою подобою тої, що мені райдужні перспективи віщувала. Правда в теперішньому випадку білочка була синя.
Я кілька разів моргнула, усвідомлюючи перспективу бачити в повному обсязі втілений жах запійного алкоголіка, і спробувала запобігливо усміхнутися, - у мене з пам'яттю деякі проблеми.
А ще чомусь дуже захотілося плюнути і на білочку, як на гримуар. Так би мовити, щоб фамільяр не втік, якщо розгляне мене ближче та знайде три відмінності від попереднього власника. Або не три, але мені й одного з головою.
Синя білочка вилізла з темряви, підозріло блищачи на мене вогненним поглядом, і я неприємно вразилася. Ніг у білочки було три пари, а хвіст був лисий і лускатий до неподобства.
Від гидливості я пересмикнула плечима і таки сплюнула в той кут.
– А! - Заверещала білочка, коли моя слина потрапила їй між очей, виконуючи перед моїм носом подобу канкана, - так вляпатись! Щоб тебе ірги зжерли! Щоб тобі світла білого вночі не бачити! Вдруге прив'язали намертво!
- Вибачте, вибачте, я не спеціально, рефлекс, чи знаєте!
Білочка застигла, витріщивши в мій бік очі, причому третє відкрилося у неї на лобі, саме там, де моя слина зустрілася з її шкіркою.
- Просвітлена білочка! - Протягла вже зовсім ейфорично, несподівано згадуючи ворожку з картами Таро і обіцянкою дивного кінця. Невже це він?
- Підселення. Який несподіваний результат! А я ж тобі казав, що Хвалеб недаремно забутий смертними. Він по своєму розумінню виконує всі бажання, і не завжди бере тим, що ти готова дати в якості розрахунка - і ось няньчися тепер, не зрозумій з ким. - Білочка почухала потилицю однією з лап, і зітхнула, сідаючи сурикатом. – І так радощів було мало, а тепер ти!
- А чому радощів було мало? Попередня власниця зла була?
- Та не доброю! - Неохоче відповіла співрозмовниця, - тобі все одно її карму не виправити.
- А якщо дуже постаратися? – мені не дуже хотілося грати роль злісної мегери, лиходійки, або ким там була володарка такого дивного тіла. Та й не вийшло б, мабуть, бо не подобалась мені перспектива  такої життєвої позиції. Мабуть, тому, що доброти в мені реальній було найбільше. Доброти та терпіння.
- Якщо і Хвалеб не допоміг, і тіло в тебе досі ось таке, - значить варіантів більше не залишилося.
- Будь ласка, - я склала лапки на зразок благаючого жесту, тим самим змусивши щуро-білочку сіпнутися, - розкажи мені, куди я потрапила і чому ти кажеш, що виходу немає.
- Будь ласка, кажеш? Не звично зовсім, Халіска була стервою рідкісною. Наскільки помічник має бути лояльним до господаря, але навіть у мене терпіння вже не лишилося за цей рік. - Очі тварини раптом мигнули і знову набули зеленого кольору. - Може й вийде з усього цього якийсь толк, тільки ти маєш усвідомити, що тобі тепер дороги назад немає. В один кінець цей ритуал був - і потикала лапою в напрямку вугільного малюнка.
А в мене чомусь навіть крізь хітиновий панцир мурашки по спині промарширували. Не інакше як повну дупу усвідомили.