***

Кішку Шредінгера придумав Анахарсіс Гнурович за три тисячі років до народження Шредінгера. Тільки Гнуровичу для ілюстрації колапсу хвильової функції знадобився не кіт, а моряк. І сказано було значно коротше, ніж у знаменитому безглуздому експерименті: «Є живі, є мертві та є ті, хто в морі». Це про мене.

Тільки я не в морі, а в космосі. Що анітрохи не змінює суть справи: доки не вийду на зв’язок, для всіх я ні живий, ні мертвий. А на зв’язок краще не сподіватись: обшивка п’ятого відсіку, де зібралися залишки команди, позбавлена зовнішніх антен. Так що я маю змогу сповна перейнятися враженнями нещасного котика, над яким злий австрієць Ервін провадив свої нелюдські досліди. Приємними ці враження не назвеш.

Про Анахарсіса я згадав, бо думав про античність. Перед смертю про античність думається особливо добре. І антураж до цього схиляє: зірки, мов душі в Усесвіті, а за спиною – на пів неба планета, в атмосфері якої ми ось-ось самокремуємось. Заважає тільки плач у навушниках.

– Хто ви? Назвіться, – утретє спитав я.

Ні. Не відповіли.

Плакала дівчина. Тихо та безнадійно. Це не істерика, це сумна констатація: порожній кисневий балон, задуха, судоми, смерть.

Вибір невеликий: відбуксирувати вантаж і доповісти про вцілілого або розпочати пошуки. Перший варіант гарантовано виключав другий: Рибаков нізащо мене не відпустить. І не тому, що я чимось цінний, от іще! Просто в найближчі кілька годин ми увійдемо в густі шари, де вже встигла згоріти значна частина уламків корабля. І якщо сходити з орбіти, то на передостанньому витку за дев’яносто хвилин.

Дивовижно, який помітний із космосу перехід кількісних змін у якісні: при падінні з десятого поверху вбиває не падіння, а поверхня. Проте якщо падаєш з орбіти, політ в атмосфері вбиває задовго до приземлення.

– Ви на аварійній частоті, дівчино, – сказав я космосові. – Двобічний зв’язок не працює. Перемкніться на прийом або перейдіть на загальну частоту.

Дурнувата порада, звісно. Як вона може дізнатися, що потрібно перемкнутись на прийом, якщо в неї увімкнено на передачу?

Я дістав із нагрудної сумки приймач локатора й кинув уперед. Екран шолома взявся мерехтливими брижами. Тоді я зібрав кабель приймача і кинув управо. Брижі ущільнились у широку смугу. Сьоме закидання перетворило мене на радіотелескоп із тридцятиметровим «дзеркалом», і автоштурман просигналив «Завершено». На екрані замаячив пеленг з елементами орбіти плакучої цілі.

Поки комп’ютер підбирав програму оптимального зближення, я повернув приймач у сумку та відстебнувся од вантажу. Відтак без заперечень прийняв запропонований компом напрямок, згрупувався, щосили відштовхнувся ногами од зв’язки ящиків і полетів назустріч долі та присудові командира.

За хвилину автоштурман видав корекцію, і я вихопив обидва револьвери. Вистачило трьох пострілів, щоби курс на екрані забарвився зеленим. Барабани револьверів були наполовину порожні: зібрати вантаж для Рибакова виявилось непростою справою, а потім ще передбачалося гальмувати на зближенні. Але тепер я збирався буксирувати заскоченого аварією космонавта. Його маса втричі менша за покинутий вантаж, так що імпульсу патронів вистачить на будь-які маневри.

Незабаром стримані ридання зазвучали виразніше, й мені здалося, що я впізнаю голос: Таїса? Через п’ять хвилин побачив і саму ціль: помаранчевий скафандр обслуги. Двома пострілами пригальмував, зачохлив револьвери й ухопився за скобу ранця чужого скафандра.

Переляканий виск неприємно вдарив по вухах: дослухаючись, я підняв рівень гучності на максимум.

– Господи! Я ледь не збожеволіла од жаху.

– А я ледь не оглух, – пробурчав я. – Перемикайся на прийом і бережи здоровий глузд.

Зрозумівши, що дівчина, як і раніше, не чує, я розвернув її обличчям до себе й постукав пальцем по своєму шолому в області вуха. Внутрішню поверхню її скла зросили крапельки вологи. Кепська ознака.

– Трясця! – тепер у її голосі чулося збентеження.

– Ти чуєш мене? Прийом, – сказав я.

– Так, звісно. Даруйте. Ви мене врятували, а я... Прийом.

– Ще не врятував, лише у процесі. Перемикайся на загальну частоту.

Обмін люб’язностями не завадив повернутись до неї спиною, притиснути її виряд до свого ранця та взяти на клиновий замок.

– Перепрошую, але повернення до людей можливе лише на жорсткому зчепі.

– Багато... – вона перевела подих. – Багато вціліло?

Мене втішило, що вона не спитала про загиблих. Форма питання виказувала оптимізм і волю до життя. З такою панночкою можна сміливо йти в атаку та будувати світле майбутнє. Але перш ніж відповісти, я порадився з комп’ютером, і той дав напрямок пострілів, щоби перейти на орбіту п’ятого відсіку й дочекатись його на наступному витку. Рекомендації мене стривожили: за сценарієм автоштурмана зустріч із відсіком передбачалась на нічному боці. Проблема була не в темряві, – до неї я байдужий, – лякало, що, за розрахунками Рибакова, хмара іонізованої плазми накриє відсік на годину раніше. Ми не встигали. Довелося звернутись до автоштурмана ще раз. Поки комп обмірковував нові ввідні, я продовжив світську бесіду:

– Як у тебе з повітрям?

– Десять хвилин, – спокійно відповіла Ташка.