Два байстрюки

ДВА БАЙСТРЮКИ

  На вулиці був 1994 рік. У селі Демидівка, яке все зацвіло пишними садами і розпахлося цвітом трав впереміш з городніми плодами, жила собі жінка на ймення Варя. Варя Яківна. Говорять, що дитинчата, якими вона нещодавно обродинилася, були чи то від сусіда Олександра, чи то від приїжджого робочого Валерія. А вона ж, вкладаючи ще малесеньких ні на кого не записаних Олексія та Овсія, думала про те, що робити з дурними чутками в селі. Адже ж у неї було все інакше: вона, студентка факультету психології закохалася в доволі багатого парубка. Або ж навпаки. Він спочатку в неї закохався і став килими стелити. Від його квітів і теплих слів Варя мало не розтала, як пахуча лісова смола. Здається, що це якась класика жанру, як то говорять, але воно так і є, бо дівчина, сповістивши про вагітність, у відповідь отримала ніж у спину: діти - це ще зарано і взагалі він її вже не кохає. Та на аборт було йти запізно - 13 тижнів... І Варя дуже цього боялася. Вона була зовсім молодою, лиш 17 років. Дівчина навіть не вірила в те, що жінки готові у 18 народжувати. Та й діти - ще те задоволення, дороге.

- Господи, навіть бюджетне місце не врятувало мене од такого горя... Як зосталась дурною, так і лишилась. Як же він мені забаламутив мізки, намилив очі гарною картинкою. І як же гарно приправив вуха солодкою брехнею... - тяжко зітхнувши, подумала вона.

 Вона ще трохи подумала про свого колишнього, який її покинув та й заплакала собі тихо. Діти, що були ще зовсім малі, на маленькому серденьку відчули, що мамі тяжко та боляче і стали самі плакати. Від того жінка заплакала ще дужч. Та раптом вона взяла себе в руки й стала заспокоювати дітей.

Вона по декілька разів на ніч вставала. Як в одного щось заболить в животику, то й інший це перейме і вони обидвоє плачуть. Як один прокинеться, то й інший слідом.

- Ох, діти мої, чом не спите, зіроньки? - заколисуючи вкотре немовлят, питала Варя, піднявши лице до стелі, неначе хотіла щось випитати в Бога або в зірок, які ніби бачила крізь стелю.

 Ступаючи дуже дрібними кроками до свого ліжка, Варя намагалася не розбудити дітей. Та вони все одно прокинулися й заплакали, бо цього разу у молодшого на дві хвилини Овсія став різатися зубчик.

- Ох, трикляте пекло, щоб тебе побрало! - не витримала Варя. Вона, бідолашна, стиснула й без того костисті кулаки до випинання суглобів.

Вона знов стала вкладати дітей спати. Бідолашна і сама не зчулася, як задрімала між двох колисок і впала в глибокий сон.

 Зранку Варя почувалася дуже стомленою. Допоки діти ще спали, вона тихенько поклала дров, розтопила піч, поставила глека з борщем на черінь і стала прибирати в хаті.  Уже добре світало. Незабаром прокинувся Олексій і став плакати. За ним ревіти став і Овсій.  Варя кинула свою тарілку, недоївши половини та побігла до дітей. Заспокоївши їх, вона відкрила вікно, аби свіженький вітерець зайшов до хати. Жінка взяла обох дітей до рук і дала їм по одній грудині, аби вони поїли. Допоки немовлята спокійно споживали материне молоко, Варя прислухалася до шуму у вікні. Люди, що проходили повз її будинку, стали шептатися про неї. Але той шепіт долинав і до вух Варі.

- Ох, Остапе, чув, що то малі невідомо од кого? Не від нашого Олеся Вишневецького, кажуть. Від якогось студента. - сказала сусідка, стара подруга Варі до свого чоловіка.

- Так, чув багато. А кажуть ще, що нагуляла вона просто. От і просто діти нічийні. Байстрята.

- Ох, що правда, то правда. Одна матір у них. Де ж вона батька їх згубила?

 Варя слухала цю балачку з великими слізьми, з такими великими, як зо два зелені горошини. Її пробирала злість за нерозуміння з боку сусідів, друзів, того суспільства, яке її оточує. Навіть жінки стали супроти неї.

- Як вони можуть так говорити? Чи ж знають вони, як мене Омельченко той кидав?!

І тут жінка стала слухати розмову далі, допоки діти її їли.

- Ох, Остапе, уяви, шо ж з цими дітьми буде? Як підростуть вони? Чекає їх тяжка доля... Тяжкі будні...

- Так, Олено, так, маєш рацію.

 Варя задумалася. Дійсно, що ж чекає її безневинних ні в чім дітей? Багато непотрібних розмов, нервів.

- Завдяки вам і не буде мені тут життя. І дітям моїм! Ох, Омельченко, щоб тобі дорога була колючим дротом! Водив у кав'ярні, залюблював словами і поцілунками, а тепер...

***

 Минуло од того часу три роки. Говору про вагітність Варі майже як і не було. Хіба що, коли вона на очі показувалася, то люди могли повісити уявну наліпку на лоба "Гультяйка" або й того гірше. Жінка більше не могла так жити, скільки б не терпіла цих моральних тортур. Вона вирішила, що кращим рішенням буде переїхати до найближчого містечка і там влаштуватися на роботу. Незабаром вона знайшла дуже підходящий варіант. Недалеко він орендованої квартири знаходився дитячий садок, а трохи далі - квітковий магазин. Жінка влаштувалася флористкою.  Здавалося, життя ставало трохи кращим. Та одного дня жінка перестала так думати. До її каси підійшла дівчина років 24 з чорним планшетом у руках. Вона миттю подивилася на Варю, удавано зіщулила очі та спитала:

- О, невже це ти та сама чергова підстилка нашого Омельченка?

 Варя її впізнала. Це була її однокурсниця. На лице так і не змінилася. Навіть за характером була все ж такою противною.

- Що тобі потрібно? - огризнулася жінка.

- До речі, він вже оженився! Зі мною. - демонстративно показавши безіменний палець, на якому виблискувало кільце з брильянтом,  вихвалялася дівчина.

 Опісля такої короткочасної сцени, до того ж незрозумілої за метою її починання, Варя отримала купу питань на свою голову, аніж відповідей. Добре, що якраз був час обідньої перерви. Вона стала думати, чому той Омельченко, що так щиросердно зізнавався у високих почуттях, раптом вибрав у супутниці якусь токсичну, емоційно незрілу Наталію? Чому, врешті-решт, він покинув власних дітей? Чому залишив своє колишнє кохання в такому скрутному становищі? Хоча... Варя вважала і себе винною. Казала їй ще живою мати, не водитися з багатими, проте ні, тоді ще нестигла Варя сказала, що і багаті бувають добрі. Можливо, де і є такий добряк, але це точно не Омельченко...