Дві тополі

Степ широкий, око мріє 

Зазирнуть за горизонт, 

Серед степу, дві тополі, 

Разом, майже, років з сот. 

Чорна - нижча і розлога, 

Та Раїна – геть струнка, 

Ще й від іншої тополі, 

Вища зростом, рази в два. 

Чорна втіху собі мала, 

Над сусідкою весь вік 

Жартувала, глузувала, 

Так минав за роком рік. 

А Раїна все терпіла 

Не тримала в серці зла. 

Та ж, сміялась, ображала, 

І принизити могла. 

«А для чого це, сусідко, 

Ти зростала в висоту? 

Чи збиралась у моделі, 

Чи на виставку яку? 

Гілочкам своїм я щедра, 

Не ображу, ні одну, 

Дозволяю розростатись 

В довжину і в ширину. 

Ти – скупа! Сама худенька 

І тоненьке все гілля.» 

«Бо керує так природа, 

Мною й гілками, не я.» 

Та, гостроти точить далі,

А вони уже, як ніж. 

«Що, сусідко, на дієті? 

Десять років ще не їж! 

Ти рибалці вудка справна, 

Як закине він тебе, 

І вудитиме, і річку, 

По тобі ж, і перейде! 

Що так тягнешся до верху? 

Відчуваєш жаги мить? 

Не діждавшись дощ із неба, 

Прямо з хмари будеш пить? 

Чи із білої хмаринки, 

Намастачиш капелюх? 

Чи, між зорями, розвієш 

Все своє насіння – пух?» - 

Сипле, щедро, на подругу 

Слів своїх, холодний град. 

Намагається Раїна 

Зупинити жартів ряд. 

Тільки мовить: «Що ти, сестро?» 

«Та яка тобі сестра! 

Сестри схожі між собою, 

Ти мені зовсім чужа. 

І не думай родичатись, 

Не подібна я тобі 

Маю міцнеє коріння, 

Розрослося у землі. 

Чом же ти, не розширялась, 

Ріст віддала висоті? 

Чи побачити хотіла, 

Що у Бога на столі?» 

«Чим тобі я завинила, 

Що висока та струнка? 

Всі ми різні в цьому світі, 

Ти - розлога, я – тонка.» 

Раптом з неба, в час нелегкий 

Впав, як камінь буревій! 

Закрутився над землею, 

Наче щось шукав на ній. 

Що в степу є? Сухі стебла. 

І така ж суха трава. 

А він крутить, бо у нього 

Діла іншого нема. 

На шляху його тополі, 

Він до них і розпочав: 

Відривати листя, гілки, 

У свій вир їх замотав. 

Має він найдужчу силу, 

Має неймовірну злість. 

Після себе в руйнуваннях 

Залиша багато місць. 

Мало, що встояти може 

І Раїна не змогла. 

Впала, бідненька, на землю 

Й засихати почала. ... 

Вітер вщух і стало тихо 

І не чути цвіркуна. 

Чорна дивиться навколо, 

А вона в степу – одна! 

«Встань, сестричко моя мила, 

Гілочки попіднімай. 

Як без тебе буду жити? 

Вставай, сестронько, вставай!» 

«Я вже в’яну. Сил не маю. 

Ти, мене, не підіймеш. 

Чути в радість, 

В день останній, 

Як мене, сестрою звеш.» 

Раї́на, Чорна - види тополь.