Розділ 4. Невиконані обіцянки обтяжують

Тарас отямився на передньому пасажирському сидінні автівки. Судячи з начинки електронікою, шикарної шкіряної оббивки і просторого салону, машина була класу преміум. Кермо крутив якийсь дженджик у діловому костюмі від Армані, та ще й із дорогезним швейцарським годинником на руці. Цей красунчик час від часу поглядав на циганку і, помітивши, що та завовтузилась на сидінні, стурбовано подивився на супутницю.

– Ти як, нормально себе почуваєш? – запитав він.

– Начебто так, – невпевнено відказав майор і подумки звернувся до дівчини: – Радо, ти тут?

Відповіддю була тиша.

– Якщо що – говори. Не хочу, щоб ти обблювала салон, – невдоволено скривився чоловік за кермом, говорячи напоказ грубо.

Лише зараз Тарас відчув у салоні стійкий запах перегару. У голові пронісся цілий шквал думок. “А черниця незлецьки відсвяткувала свій ривок на свободу, – скрушно зітхнув майор. – Чому я в авто? Що за піжон за кермом? Куди ми їдемо?”

Голова аж розколювалась від болю, і щоб її вкінець не рознесло на друзки, він зусиллям волі зупинив потік нових запитань.

– Ти хто? – запитав Тарас, потираючи скроні, що дико пульсували.

– Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову, – сердито похитав головою водій. – Я Андрій Дмитрів. Адвокат. Виконую доручення Лачо.

– Кого?

– Слухай, у тебе точно все гаразд із головою? За свою практику я бачив різних людей, але таких, як ти, ще не зустрічав.

– Пробач, ще не відійшла від похмілля, – поспішив виправдатися Тарас. Щоб хоч якось відволікти водія від свого непевного стану, він вирішив перевести розмову в більш приємне для співрозмовника русло.

– А непоганий у адвоката автомобіль. Відразу видно, добре заробляєш.

– Спасибі, що не назвала машину колимагою, як минулого разу, – посміхнувся Андрій. – Але горілка тобі точно мізки поплавила. Це ж твоя машина.

– Моя?! – Тарас не повірив у почуте, подумки прикинувши вартість автомобіля.

– Еге ж, ти ж учора її виграла, побившись об заклад. Знав би, що забудеш це, – залишив би собі.

Майор не встиг як слід здивуватися, як блювотний позив хвилею прокотився від живота до горла.

– Зупини! – скомандував Тарас.

Водій миттєво зреагував, різко звернувши на узбіччя і пригальмував. Тарас кулею вискочив з авто і зігнувся навпіл, вивільняючи вміст шлунка. Мабуть, це була не перша подібна зупинка, бо тіло дівчини було неабияк виснажене, а шлунок порожній, тому напад швидко минув.

– На ось, пополощи рот водичкою, – із жалем дивлячись на циганку, адвокат простягнув їй пляшку мінералки.

– Скільки ж вона випила? – аж гуділо в голові майора.

– Три пляшки горілки, – відгукнувся Хранитель.

– Скільки?!!

– І це не вона, а я, – із почуттям провини уточнив монах.

– А чому ти не спиш? – здивувався Тарас явному проколу в заклинанні дівчини-медіума.

– Хтозна. Може, на мене ваша магія не діє.

– Гаразд, це ми потім з’ясуємо, а зараз скажи, з якого дива ти так набрався? – запитав майор, повертаючись в авто.

Адвокат глянув на змучене обличчя дівчини, докірливо похитав головою і знову взявся за кермо.

– Взагалі-то не я це почав. Рада зайшла в ресторан і випадково випила сік, розведений горілкою. Добрячий, скажу тобі, напій, пробирає ліпше за медовуху. Вона заснула, ти теж спав. Я залишився сам. Ось і довелося розпоряджатися її тілом.

– І ти налигався так, що мало не вбив Раду? Три пляшки горілки! Три!!!

– Так я не навмисне... У харчевні з’явилися різнокольорові світлячки й стали літати по стінах, стелі, по підлозі… Я такої краси ще не бачив! Людям це теж сподобалося, вони почали танцювати, я – з ними. Чомусь стало дуже весело. Я багацько танцював, аж зіпрів. Відчув спеку. Мені дали попити з пляшки. Так на одному диханні я осушив першу пляшку горілки.

– Тобто першу ти випив не на спір?

– Ні. Прийшов якийсь хлопчина, весь у золоті. Він знав Раду. І почав мені дорікати, що молоді дівчата не повинні пити горілку, мовляв, вона ж не якась там кацапка або хохлушка, а належить до ромського народу. Ну, я і сказав, що хміль на мене не діє. І це суща правда.

– Правда? Та мене тільки що так знудило!..

– Ну, тілові, може, і стало зле, але розум був чистий. Ось я і побився об заклад, що можу ще пляшку випити і мені нічого не буде.

– Зрозуміло, і тут тебе понесло. А машину як отримав?

– Вони думали, що я... як же це слово… а, вирублюсь. Ось тут мене понесло ще далі. Я сказав, що легко вип’ю ще одну, але не просто так, а за винагороду. Той, що в золоті, сказав, що віддасть машину, якщо я до ранку не засну. Як бачиш, він програв.

– Котра зараз година? – уголос запитав майор.

– Майже третя ночі, – відповів адвокат, мигцем глянувши на наручний годинник.