Розділ 3. Одна голова – добре, а три – це занадто

Тарас із Хранителем відчайдушно намагалися спливти на поверхню, та їх невпинно тягло вниз, наче ноги були налиті свинцем. І коли повітря у їхніх легенях уже закінчилося, зненацька опинилися в просторій печері з високим склепінням та безліччю галерей. До того ж, незважаючи на борсання під водою, чоловіки виявилися зовсім сухими. Поволі очі звикли до тьмяного обширу навколо, і напарники навіть змогли помітити візерунки на стінах печери. Тарас передусім упевнився, що з Хранителем усе гаразд, і лишень затим перевів погляд на жінку, яка дивовижним чином виникла нізвідки. У фіолетовому світінні її біла сукня й русяве волосся яскраво виступали з напівтемряви, і здавалося, що вона витає в повітрі прямісінько перед ним.

– Де ми? Це світ живих? – запитав майор у благовидної жінки років тридцяти.

– Це Мідгард [7] – місце рівноваги добра і зла, гармонії усіх чинних сил і злиття всіх світів, – відказала вона.

– Розподільчий пункт, значить, – зробив висновок Тарас. – А світ живих у який бік?

– Для вас прохід закрито, ­– безпристрасним голосом відповіла жінка.

– Ви не розумієте, ми сюди не за витрішками прийшли, наче якісь безтурботні душі, у нас рятувальна місія…

– Я знаю, навіщо ви прийшли, але мусить бути душа, яка вас проведе у світ живих. Дорогою сюди ви зустріли її.

По цих словах Тарас і Хранитель ледь устигли замружитись: сліпуче світло різонуло очі. А далі вони знову опинилися в парку, та ще й змоклі до ниточки від озерної пригоди.

– Ну й порядочки! Ні тобі “добридень”, ні “до побачення”. Витворяють, що заманеться, – обурювався Тарас, дістаючи з кишень усілякий дріб’язок. Мобільник хоч і змокнув, та все-таки працював, а банківським карткам купання ніяк не могло нашкодити.

 – Отож, видно, те чадо – наче благословення для переходу у світ живих, – міркуючи над словами жінки, мовив Хранитель.

– Тепер зрозуміло, чому та шахрайка ганялася за хлопчаком, ­– невдоволено скривився Тарас.

– Шахрайка? – перепитав Хранитель, почувши незнайоме слово. – Не втямлю сказаного тобою. Поясни.

– Лінгвістика – не мій коник, – буркнув Тарас. Зараз у нього не було ані найменшого бажання напружувати мізки, вишукуючи в пам’яті слова, зрозумілі для приходька з минулого.

Очі ченця знову витріщилися від подиву. Тарас ужахнувся: цей прискіпливий Хранитель неабияк докучатиме йому в подорожі.

– Я не збираюся тебе вчити, – почав він, ретельно підбираючи слова. – Як почуєш незнайоме слово, постарайся самостійно зрозуміти, що це таке. Інакше кажучи, я кинув тебе у воду, а ти, якщо не хочеш потонути, навчися плавати.

– Не хвилюйся, я швидко вчуся. Як тільки я... отямився, – Хранитель задоволено звів угору вказівний палець, правильно застосувавши нове для себе слово, – то мене взагалі мало хто розумів.

– Ну й добре, – полегшено видихнув Тарас. Старанність ченця в освоєнні нової науки зараз була дуже доречною.

– І що тепер робити? Де шукати те чадо?

– Ми нічого не робитимемо, просто довіримося професіоналам, – побачивши розгубленість Хранителя, Тарас квапливо пояснив: – Циганка знайде хлопчика і приведе сюди.

– А якщо не знайде?

– Знайде. Ця панянка така настирлива і бігає добре. Підемо звідси – втратимо і дівчину, і хлопча.

Хранитель насупився, почувши незнайоме слово, але утримався від запитання. Він озирнувся навсібіч: найближча лава була на алеї, що вела до водойми, та через густі кущі звідти погано було видно місце переходу в інший світ.

– У тебе в автомобілі є суха свитка? – запитав чернець.

– Уяви собі, немає. Не знав, що між світами слід подорожувати з багажем.

– Я не зовсім зрозумів, що ти сказав, – винувато подивився на Тараса Хранитель.

– Проїхали, – махнув рукою майор.

– Ти мовиш це слово, коли я щось не розумію. Ймовірно, воно суть досада.

– Імовірно... Що ж із тобою буде, коли ти потрапиш у світ живих? Від нинішньої мови у тебе, диви, ще й голова лусне, – із жалем глянув Тарас на напарника.

– Я швидко вчуся, – всміхнувся охоронець.

– Лишень на це маю надію, – театрально зітхнув майор. – Ну що, сідай, де подобається. Невідомо, як довго доведеться чекати.

Тарас розстебнув мокру сорочку, збираючись її зняти і викрутити, але Хранитель його зупинив.

– Не зима надворі, не змерзнемо. Висушимо на собі, аби не оголятися на людях, – монах кинув погляд на відвідувачів парку, які прогулювалися алеями, ігноруючи промоклих до кісток чоловіків.

Тарас і Хранитель уляглися на траву на схилі пагорба. Так вони могли грітися на сонці і спостерігати за водоймою, яка слугувала проходом в інший світ.

– Уже зримі сутінки, а дівчина не прийшла, – дивлячись на небо, зауважив монах.

– Мабуть, досі ганяється за хлопчиськом. Гірше, якщо вона повернулася в місто, – сказав Тарас, згадавши циганку біля будинку свого друга Антона.

– Хоча розумом осягаю, що я є тільки душа, але вельми бажаю харчу якогось, – прокоментував Хранитель бурчання в шлунку.