Розділ 2. Ми живі, поки нас пам’ятають

Тільки-но ступивши в кімнату, Тарас опинився перед зарозумілим поглядом дівчини. Від гордовитої радості мулатка аж випнула груди, самовдоволено розправивши плечі і задерши підборіддя. Ось за це він і недолюблював хіромантів – вони незмінно вдавали із себе всезнайок, таких собі вершителів доль. Ось і зараз, хоч як майор пручався, все плине за їхніми передбаченнями.

– Ідіть за мною, – сказала мулатка, зразу ж відвернувшись, аби приховати переможну усмішку.

– Даруйте, як вас звуть? Якось не дуже добре виходить: ви мене знаєте, а я вас – ні, – мовив він, простуючи довгими коридорами за екзотичною красунею.

– Це не має значення, ми з вами більше не зустрінемося, – не озираючись, буденно відказала дівчина.

– Я не повернусь?

– Повернетеся, але в цьому світі мене вже не буде.

– Ви так спокійно говорите про власну смерть? – здивувався Тарас.

Дівчина зупинилася біля ліфта, натиснула кнопку виклику і, коли двері кабінки відчинилися, пронизливо глянула на майора.

– Смерть – це всього лише перехід з одного світу в інший. Людям властиво боятися невідомості, але зараз ви ж теж не знаєте, що там, унизу. Проте, поїздка у ліфті вас не лякає, чи не так? – поставила вона риторичне запитання.

Тарас міг лиш позаздрити оптимізму красуні. За своє життя він устиг побувати в багатьох бувальцях, але так і не звик до лику смерті. Під час служби в спецназі бували моменти, коли від холоду ціпеніли руки, і скільки б разів не доводилося проходити через це, душа не черствіла, а нерви завше витягувалися в тугу нитку, як уперше.

Однак дівчина, як і всі хіроманти, мала рацію: зараз він не відчував страху. Вони спустилися на ліфті на кілька поверхів і опинилися в медичному центрі, який нагадував відділення інтенсивної терапії. У численних палатах зі скляними стінами виднілися пацієнти, оточені всілякими модерними медичними приладами із сенсорними панелями. На прозорих стінах відображалися показники стану пацієнтів.

– Навіщо ми тут? – запитав майор у дівчини.

– Вам потрібен напарник для операції. Ось ми й прийшли за ним, – усміхнулася вона.

– Хтось із лікарів?

– Ні, хтось із пацієнтів.

– Але тут всі, куди не глянь, лежать у комі, – спантеличено озирнувся Тарас навколо.

– Один із них незабаром отямиться, – потішаючись над його розгубленістю, відказала красуня і вказала на палату під номером вісім. – Нам сюди.

Тарас зайшов слідом за дівчиною. Двоє лікарів клопоталися над непритомним чоловіком. На вигляд йому було не менше шістдесяти. Певно, він уже давненько лежав тут – без сонця його тонка шкіра була аж білосніжною, навіть проглядалися кровоносні судини, наче в альбіносів. До того ж пацієнт геть заріс. Його довге сиве волосся і борода спадали на таку ж білісіньку подушку, як і шкіра.

– І це мій напарник? – не повірив Тарас. – Ви мене розігруєте?

– Анітрохи, – вона щосили намагалася бути серйозною, але губи зрадницьки складалися в усмішку.

– Мені це вже набридло, – роздратовано мовив Тарас. – Вимагаю ознайомили мене із суттю операції і тоді я особисто вирішу, хто підходить в напарники.

– Ви так нічого й не зрозуміли? – несподівано посерйознішала мулатка.

– І що я повинен був зрозуміти?

– У вас немає права вибору. Все зумовлено, і саме ця людина призначена вам долею.

– Дивно звучить. Це передбачили верховні хіроманти?

– Так.

– І вони ніколи не помиляються?

– Не пригадую такого випадку, – стриманий усміх торкнувся уст дівчини. – Я хотіла вас про щось попросити.

– Усе, що в змозі, – майор уже почав звикати нічому не дивуватися.

– Дозволите подивитися на ваші долоні?

– Хочете переконатися, що в майбутньому ми не зустрінемося?

– У цьому я і так упевнена. Просто виникла невеличка суперечка щодо вашого майбутнього.

– І в чому ж суть суперечки?

Дівчина вперше подивилася на нього не зарозуміло, а зі щирим співчуттям.

– Дорога далека й небезпечна, – почала вона словами циганок-ворожок.

– Це й так зрозуміло, – невдоволено хмикнув Тарас.

Та дівчина, не зважаючи на його сарказм, і далі розглядала лінії на долонях.

– Нових друзів знайдете, давню любов стрінете. Бачу ще дівчину, покохаєте її, але відпустити не зможете, чим і погубите її.

– Не думаю, що зможу когось покохати.

– Зможете. Це чітко видно на вашій долоні. Проблема всіх хіромантів у тому, що, передбачивши один шлях, вони відтинають інші варіанти і тим самим зумовлюють долю людини. Через це на багатьох із них лежить прокляття. Я зробила своє останнє передбачення, а дякувати мені чи проклинати, самі вирішите, коли настане час.

– Так ви ж нічого толком не сказали, – знову невдоволено стенув плечима Тарас.

– Помиляєтеся. Має пройти час, щоб ви зрозуміли сенс моїх слів.