Розділ 1. Де тут у герої записують?

Уже бозна скільки годин Тарас стежив за млявим погойдуванням поплавка. Час від часу він виймав снасть із води, перевіряв наживку і знову закидав гачок, але риба вперто відмовлялася жертовно хапати приманку. Багато років він день у день приїжджає на озеро, закидає вудочку на своєму вподобаному місці і терпляче чекає, що колись спіймає хоч одну рибку. Щоразу, покидаючи озеро без улову, Тарас сподівався, що наступного разу йому неодмінно поталанить.

Ось і сьогодні він сидів у цілковитій самоті на березі загубленого в лісовій гущавині невеликого озера, круглого, немов блюдце. Озерце було таким маленьким, що навіть не мало назви, хоча й значилося на мапах. Навколо водойми все ніби застигло: не віяло вітром, не співали птахи, навіть хмари завмирали над кронами дерев, відбиваючись у дзеркальній поверхні озера. У душі Тараса було порожньо: кілька років тому вогонь випалив його зсередини. Згодом душевні рани зажили, та порожнеча перетворила його на живого мерця.

Це було в таку давнину – немов у минулому житті. Він повертався з відрядження, твердо намірившись піти зі служби, щоб бути поруч із родиною. Дослужившись до звання майора, Тарас вважав, що сповна виконав обов’язок перед Батьківщиною, удосталь побачив смертей і заслужив право насолоджуватися мирним спокійним життям поруч із коханою дружиною і любим сином. Йому неймовірно хотілося, щоб у них народилося ще хоча б двійко дітей, адже це справжнє диво – дарувати життя, а не забирати… Однак усі мрії і надії разом обрушились, коли після повернення додому Тарас дізнався, що в нього вже немає сім’ї.

Біль забрав у нього здатність об’єктивно мислити. Тепер, покинувши службу, майор мав силу-силенну часу, та не було для кого. Тому всі дні від світанку до заходу сонця він віддавав риболовлі. Збоку могло видатися, що Тарас марнує час, намагаючись хоч якусь дрібноту зловити в мертвому озері. Насправді всі ці роки він болісно намагався пригадати обличчя дружини й сина. Здавалося, хтось стер його минуле життя, залишивши жалюгідні острівці спогадів, через що біль ставав геть нестерпним. Добре б уже, якби майор не пам’ятав ні про те, що у нього були домівка, дружина і п’ятирічний син. Тоді не так гостро відчувалася б утрата. Порожнеча в грудях спонукала Тараса заповзятися до усамітнення: він ні з ким не перекидався й словом, усі дні безперервно клопотався біля озера, де колись стояв їхній будинок.

Сонце поволі схилилося до обрію, і майор, як завше, почав збирати снасті. Раптом над плесом, ще мить тому гладеньким, здійнявся водяний стовп і фонтаном зашумував униз. Від несподіванки Тарас випустив вудку і застиг, нахилившись над краєм озера. У збуреній воді годі було розгледіти. Він звів погляд угору, міркуючи, що ж могло впасти з висоти, вчинивши такий сплеск, та в небі нічого не виднілося.

Не встиг Тарас отямитися від першої пригоди, як на поверхню води сплив уламок невеликого моторного човна із ще не зупиненим гвинтом. Неподалік від нього з глибини випірнула молода жінка, конвульсивно хапаючи ротом повітря і намагаючись прибрати з обличчя волосся та прилиплі водорості.

– Допоможіть! – залементувала вона, взрівши на березі чоловіка.

– Ви поранені? – крикнув Тарас, побачивши, як навколо неї розпливаються темно-червоні плями.

– Допоможіть! – знову заволала жінка, простягаючи до Тараса руки.

Він миттєво скинув черевики і стрибнув у воду. Берег озера був стрімким, і вже біля самого краю глибина сягала кількох метрів. Втрачаючи сили, жінка пішла під воду, проте все ж виринула тієї миті, коли Тарас підплив до неї. Різко перевернув жінку на спину, щоб її обличчя опинилися над водою, обхопив рукою за плечі і поплив разом з нею до берега, загрібаючи вільною рукою.

Він устиг проплисти якусь дещицю, коли враз тіло жінки ледь звелося над водою і майор побачив, що тягне лише половину її тулуба. Обімлівши, наляканий Тарас глянув на лице потерпілої. Незнайомка все ще була жива. Вона змахувала руками і випльовувала воду.

Розгубленість володіла чоловіком лише кілька секунд. Прийшовши до тями, Тарас вирішив витягнути на берег те, що залишилося від незнайомки. Але цієї миті з глибини озера сплив уламок носа човна, добряче стусонув майора по руці, якою він утримував жінку, і, обкрутившись, шугнув під воду, потягнувши за собою жертву катастрофи.

Тарас вибрався на берег. Немов після довгої пробіжки, він знесилено звалився на землю. Майора тіпало не так від холоду, як від нервового струсу. Попри неймовірну слабкість, він сів і втупився на плесо. Кола на воді вже пропали, і озеро знову променилося незмінним спокоєм. Від пригоди не залишилося жодного сліду ані на воді, ані на березі.

Якби не поріз, що кровоточив на долоні, Тарас міг би подумати, що йому все привиділося. Хутко склавши речі в багажник машини, він поспішно наквацяв антисептиком і перев’язав рану та рушив додому.

Уже виїхавши на трасу, майор згадав про поліцейський пост, який належить проїхати. Раніше не надав би цьому жодного значення, та зараз, коли рука була поранена, його щось муляло. Саме тому на випадок перевірки Тарас виставив новий маршрут по навігатору.

– Добрий вечір, лейтенант Зозуля, – привітав його один із постійних чергових на цьому місці поліцейських. – Вийдіть з автомобіля і покладіть руку на зчитувальний прилад.

Тарас робив цю процедуру по кілька разів на день, а тому звично засунув руку в автомат, чекаючи, поки сканується малюнок на його долоні.

– Чому вирішили пред’явити ліву руку, ви ж не шульга? – поцікавився поліцейський, перевіряючи інформацію на комп’ютері.