Розділ 15. Чи жити чи померти – ось питання

– Колю, що ти верзеш? – не йняла віри дівчина. – А чому ми їдемо з міста? Що я пропустила? – звернулася вона до душ всередині себе.

– Та ми з майором просто посміялися, а хлоп засцяв,.. пардон, – злякався, – Дмитров зневажливо глянув на пасажира на задньому сидінні. – І що ти тільки в ньому знайшла?

– Радо, ми їдемо до твоїх батьків. Мама зателефонувала, – знизивши голос, аби не злякати дівчину звісткою, мовив Тарас.

Дівчину ошелешило наче вибухом. Серце, як двигун старого мотоцикла, зненацька завелося і ревищем розбурханої ​​крові стало відбивати частий ритм. Від перенапруги на добру хвилину пощезнули зір і слух, отож Рада не завважила коротку перепалку між Миколою та адвокатом.

– Вона сама мене знайшла? – запитала вона вголос, оговтавшись від шоку.

– Хто? – не втямив Дмитров через швидку зміни теми.

– Моя мама.

– Так. Чудова новина, еге ж? Ти ж так хотіла її знайти, – Дмитров натиснув на газ, і вони знову рушили.

– А вона справді хоче мене побачити?

– От дурне питання, звісно, хоче.

– Тоді чому вона мене віддала? – щоками дівчини потекли сльози.

– Про це ти дізнаєшся від неї самої.

Адвокат нервово засовався на сидінні: втішання зарюмсаних дівчат не було його коником.

– Радо, не поспішай гудити матір, спершу вислухай її, – спробував заспокоїти дівчину монах.

– Я пригадую той вечір, коли мама привела мене в будинок барона. Вони довго розмовляли в кімнаті, поки я покірно чекала в передпокої. У дванадцять років мене посадили в машину і повезли далеко від домівки. Сторонні чоловіки вирішували мою долю, вони передавали мене з рук у руки немов посилку. Мене не кривдили, ніхто з них і пальцем не доторкнувся, та я стала товаром, за який платили гроші. А якоїсь миті уже вкрай заплуталась і перестала усвідомлювати, де я. Спершу подумала було, що мати віддала мене заміж, та це розвіялося, коли переступила поріг буддійського монастиря. Ви уявляєте, що я пережила тоді?

– Невже мама тобі нічого не пояснила? Може, ти щось забула? – озвався Микола із заднього сидіння. Йому закортіло доторкнутися до плеча дівчини, та спіймавши на собі грізний погляд адвоката, він відсмикнув руку.

– Я пам'ятаю абсолютно все. Ні попереджень, ні пояснень не було. Все сталося несподівано. Тому я не зрозумію того, що зробила мама.

– Хранителю, а ти чого мовчиш? Озвися, – підштовхнув Тарас монаха, який останнім часом полюбив грати в мовчанку.

– Не мені судити чи виправдовувати. Кожен вчинок має причину і наслідок.

– Знову ці слова! Не хочу їх чути! Чому з усіх дітей віддали саме мене? За що? Що поганого я зробила?

– Ось повернешся в рідне місто і дізнаєшся, – монах спробував своїм спокоєм загасити розбуяле в Раді полум'я образи і злості.

– Зупинись! – скомандувала вона Дмитрову.

– Що трапилося? – стривожився адвокат, натиснувши на гальма.

Проте Рада сиділа анічичирк. Незрячими очима вона дивилася на дорогу.

– З нею все нормально? Може її.. тоєчки… святою водою покропити… чи молитву якусь прочитати? – пораяв Микола.

– Ти що, святою водою запасся?

– Та ні.

– Отож. Тоді читай сам свої молитви, а до мене і Ради не лізь.

– Але те, що з нею відбувається – ненормально!

– Ти що – торохнутий? Досі не второпав, що вже давно нічого нормально не відбувається? – розсердився Дмитров. – Затям раз і назавжди: ця дівчинка в авангарді нашого опору. Вона – та крапля, яка створює кола на воді. І хто знає, в які величезні хвилі перетворяться викликані нею маленькі хвильки.

Микола по-новому глянув на, як він думав, добре знайому йому дівчину. Рада кардинально змінилася. Зараз вона вже не була тендітною і вразливою самітницею. У ній відчувалася сильна воля і рішучість перевертати гори, навіть змінювати орбіти планет.

– Я вирішила, – повідомила дівчина душам всередині себе. – Досить тікати від минулого.

– Правильно, – згодився майор.

– Настав час дізнатися правду, – переконувати себе Рада.

– Згоден.

– Я ж мріяла зустрітися з батьками, то ж навіщо відмовлятися від мрії.

– Точно, – вже вголос підсумував майор.

– Що? – не зрозумів Дмитров.

– Андрюхо, дави на газ, – підморгнула йому Рада у зовсім не властивій їй манері.

– Як скажеш, Тарасе, – і адвокат натиснув педаль зчеплення.

Микола не стримався і похапцем перехрестився. На щастя для нього, Дмитров увімкнув радіо і далі попутники їхали мовчки.

Світало. Тарас, не відводячи очей з дороги, якоїсь миті здригнувся охоплений дежа вю. Та він же чимало їздив цим шосе! Зараз буде перехрестя, на якому щодня незмінно чергував лейтенант Зозуля разом із напарником. Звісно, його тут не виявилося, але що це той самий контрольний пункт, майор не сумнівався. Два повороти по об'їзній дорозі – і ось він, такий знайомий з'їзд до озера.